З тим старий шляхтич повернувся і пішов у будинок, лишивши Чорноту самого.
XV
Лишившись у саду на самоті, Чорнота деякий час не знав, що йому почати й куди йти. Дівчина, котру він щиро покохав, погордувала ним. Вона не схотіла з шляхтянки стати козачкою. Він зрозумів це як зневагу до себе, і почуття образи, що прокинулося у серці козака, допомогло йому прочуняти від чаду кохання.
"Добре б я ускочив, — подумав козак, — коли б узяв за себе таку, що гордувала б мною, своїм чоловіком! Бувай здорова, дівчино! Отой залицяльник, що все брязчить біля тебе острогами, мабуть, більше тобі до пари!"
Постоявши скільки хвилин у задумі, він рішуче повернувся і пішов поуз будинок до вулиці. Хоч Лейба й забрав силу грошей і од Чорноти, і од пана Януша, проте, він ще рахував, що його справа не скінчилася: на козацькому полковникові він намітив собі забагатіти. Лейба гадав, що пан Януш або замкне Чорноту десь у своєму будинкові і буде мордувати, або передасть комендантові на катування й страту. Як у тому, так і у іншому випадку він мав на мислі за великі гроші визволити полковника і вже намітив собі, що візьме з нього десять тисяч злотих.
З такими думками Лейба ховався за рогом будинку, нетерпляче дожидаючи, на чому скінчиться справа, і був Дуже розчарований, побачивши, що Чорнота вільно йде вулицею. Серце його навіть занудьгувало за здобиччю, що тікала з його рук... Але через хвилину його хисткий розум вже надумав, як полагодити свою справу.
Мов хижий гад, поплазував Лейба за полковником і, оббігши кільки будинків, вийшов на вулицю йому назустріч.
— А я все чекаю тут пана, щоб проводити до своєї хати! — сказав він, крутячи полами свого лапсардака, як пес круте хвостом, запобігаючи хазяйської ласки.
Чорноту взяло сумління, чи не через Лейбину зраду його так застукали у саду з Галиною, і він, грізний, наблизивсь до нього:
— Гляди, Іудо, як довідаюсь що ти мене зрадив, то не жити тобі на світі!
Лейба ледве не присів до землі:
— Ой вай! Я пана зрадив? За його добро? Та нехай мене земля не прийме!.. Нехай я дітей своїх не побачу!..
— Ну, годі! — суворо перебив Чорнота. — Будеш тепер клястись півгодини. Веди мене зараз за браму!
— Ой пане! Того тепер ніяк не можна! Варта вже змінилася, і біля хвіртки зараз стоїть такий собака, що його ні за які гроші не купити.
— Так що ж тепер робити?
— Завтра звечора знову стоятиме той, що сьогодні нас впустив. Тоді я пана й виведу, зараз же просю до моєї господи: там пан і переховається до завтрого вечора.
Чорноті нікуди було дітись Довелося піти за Лейбою у його льох, де перебувала вся його сім'я. Там Лейба накидав йому на долівку якогось шмаття, і Чорнота поклався було спати, та тільки заснути не мав сили, бо від шмаття й долівки йшов такий важкий дух, що сон ніяк не брав козака, і, прокрутившись деяк до світу, він нишком, не збудивши нікого, вийшов на вулицю.
Вулиці у Львові у ті часи теж були смердючі, та після Лейбиного льоху повітря надворі здалося Чорноті, як після дьогтю мед.
Здибавши на вулиці двох перекупок, що несли одна на довгій палі бублики, а друга на дошці паляниці, Чорнота догадався, що вони йдуть у базар, і пішов слідом за ними.
— А ксьондзи говорять — почув Чорнота оповідання однієї з перекупок,— наче вчора над містом розійшлося небо надвоє і звідтіля святий Ян з Дуклі посварився на козацький табір. Так Хмельницький як побачив таке диво, та й говорить до козаків не можна нам добувати Львів, бо поб'є нас святий Ян! Та й одступився од брами.
— Брешуть вони, оті ксьондзи! — одповіла друга жінка, перекладаючи дошку з паляницями з одного плеча на друге. — Так би Хмельницький і злякався б їхнього, католицькою святого! Хіба б же він не попросив наших святих, щоб од гнали їхнього Яна!
— Та ще що я чула — почала знову перша жінка. — Неначе у Бурлюка у хаті ляхи витрусили цілу купу зброї.
— Чула й я це, голубонько. А зброя та купувалася на ляхів. Так ляхи мають завтра Бурлюка четвертувати.
— Ох, сердешний!
— Та це ще що! А от у єзуїтському монастирі вчора отруїлося за трапезою аж тридцятеро душ! Кажуть, єзуїти навмисне їх отруїли.
— За що ж?
— Щоб менше у Львові було русинів, а більше поляків!
— Та чого ж то русини пішли трапезувати до єзуїтів?
— Та то ж усе втікачі з передмістя. Куди ж їм подітись? Сюди поховалися, а тут нема чого їсти. Єзуїти ж закликають всіх до себе харчуватися і католиків, і наших, та тільки садовлять за окремі столи, та католиків годують, а нашим підсипають отрути.
Слухаючи ту розмову жінок, Чорнота дійшов до базару. Там чимало народу ночувало попід крамницями і тепер прокидалося.
— Як же його тут жити? — говорив один чоловік своїй жінці й дітям, показуючи їм паляницю. — За оцю паляничку злотого віддав.
— Ох Господи! — бідкалася жінка. — Куди ж нам у світі Божому подітись?
— Куди? — обізвався Чорнота. — До своїх треба було тікати. До козаків, а не до ляхів, ворогів наших!
— Так люди ж лякали, наче козаки нікого не милують!
— Брехня! — доводив полковник. — Ляхам та жидам справді немає од них милосердя, бо й вони козаків не милували, а своїм вони ще й харчі дають і добро всяке.
Чорнота купив собі дещо поснідати і ввесь день вештався по Львову, умовляючи людей, де вони траплялися купами, щоб не боялися козаків, а ставали б на їхній бік.
Поки Чорнота ходив по базару та прислухався до розмови людей, Лейба, не знайшовши його ранком у своїй хаті, почав було турбуватись, але далі, зваживши, що козак неодмінно повинен буде увечері прийти до нього, заспокоївся і, нап'явши свого найкращого лапсардака, пішов до найлютішого ворога грецької віри й козацтва пшеора[3] єзуїтського монастиря.
Пшеор Дукша ввесь той день був дуже заклопотаний. Ранком він був на нараді у коменданта, при якій була вирішена одна дуже таємна справа. У Львові було мало припасу харчів, у передмістях же, де тепер розташувалися козаки, були цілі скирти незмолоченого хліба і повні вінбари зерна та борошна. Зважаючи на це, військові начальники, у тому числі й пшеори монастирів, що самі були комендантами по своїх монастирях-замках, обмірковували, як би погіршити становище козаків, щоб не сиділи вони по передмістях на готових харчах, а стояли б у холодному полі. Багато під час наради розмовляли, сперечалися й докоряли радники один одного, а ні до чого не договорилися, поки врешті пшеор Дукша не сказав страшного слова: