На другий день Водохреща, саме, значить, на Івана Хрестителя 2, сиджу я собі самотою на хуторі; і так мені, самотньому, і сумно, і нудно, і журливо, і не сказати як! Ума не приберу, ради собі не дам, що робити! Ні до чого руки не здіймаються, наче я охляв! Хоч би вмів стріляти, то б скинув рушницю на плечі, хортів на смик та на полювання: чи вбив би якого дурного зайця, чи ні, а нудьгу, може б, і розвіяв по снігу; так наче на те ж страшно мені і доторкнутися до рушниці. Пішов би так собі повештатись по надвір'ю, так хуга ж така курить, що й світу божого не видно... Ану, думаю собі, кликну Опанаса та з ним в юрдон. Зазирнув до пекарні, аж Опанас на припічку хропе; шкода куйовдити чоловіка, нехай спочине... Сів я собі під вікном, тарабаню пучками по шибці, а на душі густим очеретом так і встають споминки колишнього: господи, вже мій вік за водою втік, прожив я його!... Ба! Коли б то прожив, а то проблукав по всіх усюдах і ніде не залишив сліду; хоч би тобі на макове зерно що зробив з того, що замолоду мізкував, чого сподівався? Анічогісінько!.. Тим-то журба, злигавшись з нудьгою, і напосілись тепер і гноблять мене, їздять обидві по мені верхи. Що б було мені хоч Опанаса послухатись та літ тому двадцять назад побратися з ким: досі які б у мене діти були! Онуків би тішив, а то! Нудьгу тішу-годую, журбу сповиваю, сум колишу та — бог зна — колишнії случаї в своїй душі перебираю!
Тяжко!..
Годі. Сиджу і нічогісінько не жду... Тільки тепер і мого, що сльоза за сльозою плине... Та що з того?! Не виплачеш сльозами долі-волі — се я добре тямлю, одначе не маю волі спинити сльозу, нехай плине.
Сумую, сумую... Хоч би яку людину бог приніс, розважила б. Думаю так, а згодя чую — сані на дворі риплять, до рундучка під'їхали і стали; бачу: хтось двоє з саней злізло, іде в сіни.
"Еге,— думаю,— се попи з кропилом, от і добре, може, "словеси утвержденные" розважать, душа почує "благословение" і "воспряне".
Чую: гомонять у сінях.
— Коли б же нам отут не заблудить; я зроду вперше тут, а дверей аж троє, от ти і вгадуй, в які! Кажи, Трохиме, в які?
— Тривай з дверима, не втечуть; треба спершу обтруситься, хата не льодовня, не годиться снігу наносити! Ось ну, Петре, ти мене, а я тебе...
"Ні, се не попи,— думаю я собі,— хто ж би се?" Прислухаюсь: голос наче і по знаку, та не вгадаю.
— Добрий вечір вам в хату! З Новим роком! З Хрестителем! Чи пізнаєте, Якове?
Глянув я:
— Ба, ба! Ще б не пізнати. Трохим Шморгун та Петро Моргун?
— Вони самі!
— Живі, здорові ваші голови! Чи вас хвищею сюди занесло, чи тихим духом прикотило?
Кажу отеє, а сам думаю: "Змилувався господь наді мною, послав людей розважити мене, самотнього". І такий я радий!..
— Сідайте ж, люде добрі! Сідайте! Отут, біля грубки або хоч на лежанці, тепліше буде. Сідайте, голуб'ята! Грійтесь, певно, перемерзли.
— Таки не без того: мороз-то не геть великий, так же вітер такий гострий, так наче ножем ріже, поза шкурою проймає. Та ще й зверху наче з рукава сипле, аж коні стають; вже на що моя мишаста, хоч би й під єнерала, а й вона, бідолашна, біжить, біжить та тиць — і стане...
— Забивна путь, що й казати,— додає Петро услід Трохиму,— замети навергало такі, що інде врівень зі стріхою...
Сіли, нагрілись, балакаємо потроху, се та те...
— Виходить,— кажу я,— Трохиме, що й у вас на селі негаразд сщє, не з медом?
— Який же там гаразд! Про гаразд нам вже й не сниться, хоч би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити.
— Таки так,— вставляє і Петро своє слово,— і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося! Син батька в острог засадив.
— Та ще за що засадив! — мовив Трохим.— Нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке інше злочинство, а то суще сказати — так як я тобі господи! Глум і сором і промовити: з зажерливості, за гроші... А вже ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились! Бий його сила небесна! У батька син з рота рве! Отаке! — Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: — І що б воно було, коли б на світі грошей не було?
— Певно, що, може б, злиднів не було і сліз людських поменшало б,— відповів Петро.
— Коли б моя сила та воля,— мовив Трохим,— я б зараз усі гроші, які є на світі,— геть, побоку! А натомість — міньбу: ти мені — сіль, я тобі — хліба, от як! Тоді б ніхто нікому не заздрив!
— Ні, Трохиме,— каже Петро,— як на мою думку, так не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача; забісовані люде стали, все йому мало свого, за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться... А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися.
— Еге ж! Воно й є, і брехунці додають, і Ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове, від цілої громади, як до батька, дай раду і пораду: брехунець нас знесилює, вигадав гратись у "тісної баби", та таке витворяє — хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? — питається у мене Трохим.
— Себто адвокатів? Вони по закону.
— Се ми й самі тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то інша річ: адвокати — ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють... Хіба се по закону? Я чоловік і не письменний, а міркую собі, що брехунці не по закону, нащо вони? Жили ми без них, і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?
— На се людям добра воля, примусу жодного ні від кого нема,— відповів я.
— От бач, Петре, бач! Хіба не на моє виходить, а ти не йняв віри. Ну, добре! А нічого нам не буде за те, як ми свого брехунця на копильчаках та в замет за село? — питається Трохим, пильно вставивши на мене свої палкі очі.
— Себто як? Силоміць, чи що? — питаю я.
— Ні, ні! Нащо силоміць! Се б то ми й самі зумили, не велика мудрація, а ми бажаємо по закону, по-людськи, любенько спекатись його. От ти й порадь нас.
— Гм! Се неабияка річ! — кажу я.— Та тривайте лишень, я гаразд не розберу, чого вам треба? Про якого се ви брехунця? Що він вам таке заподіяв?