Ми завжди неясно почуваємо, що жіноча половина тримає ключа від таємниць життя. І коли вона тільки готується до того, щоб іти тим жіночим шляхом (інколи вона марно бунтує проти нього), знаючи, що це шлях покори й зневаги, хоч на ньому й освятиться життя, ми ще по-лицарськи вклоняємось перед нею.
А коли вона вже взяла на себе цю жертву страждань (сучасна жінка з того марно хоче визволитись) і зараджує нове життя, і все для одного — для освячення його, для виправдання його волі до самоствердження, тоді ми починаємо воювати з нею. Черево її, що святилось у цім гартуванні нового життя, ми просто бридко заплювали, заганьбили всією брудотою, яка тільки є на світі, видуманою й не видуманою. І я не знаю, яка може бути ціна тим, що на таку творчість спромоглися.
Отже, як бачиш, я особисто не в усьому винен. Багато з того, що бунтує в мені, лежить у самій моїй чоловічій природі, і без міри було б важко його перемогти. Але мені здається, що я вже спромігся пересилити і міцно взяти себе в руки.
Коли б ти знову повернулась, люба Лілю, я певний, що життя у нас пішло б далеко лагідніш, а так, мушу признатись, нам тебе дуже й дуже не вистачає.
Вчора Юрко, шукаючи Федорки, затримався на левадах. Я побіг його шукати, обох нас сильно намочило. А як ми повернулись, переодяглися і потім у теплі сіли до вечері, мені захотілось кричати від болю — так бракувало тебе. Люба Лілю! Не змагайся, не переч, а приходь, будь ласка, і ми все зробимо, щоб зажити, як ми й починали колись".
Іван Семенович густо зітхнув і замислився. Та відчуваючи якусь глибоку відраду, що раптом напоїла йому все тіло, і солодку втому, він ураз повалився на ліжко, навіть не роздягтись.
XIII
Після вчорашньої грози сьогодні день почався ясним сонцем. У повітрі справді розтануло й повисло сонце, і кожен звук доходив стугінливим відгомоном, а далечінь обперезалась густою синьою млою, і ліси в ній витикались свіжим о молоділим зелом.
По частоколу від парку поп'явся рясний гарбузовий цвіт, а під ним полохливим разком ішли настурції.
Юрко ще зрання бігав надворі, але на сніданок ускочив, тримаючи цілий букет настурцій і білих лілей.
— Це дідусь передав тобі. Тільки, будь ласка, не берися за них, а то вони зразу зів'януть. Дідусь каже, що вони зовсім недовго живуть і зразу в'януть від людських рук.
— О, які ж вони чудесні! — сказав Іван Семенович, беручи букет до рук.— Правда, Юрку?
— Авжеж, тату!—засоромлено посміхнувся Юрко. Іван Семенович похилився і понюхав лілеї. Але коли він
випростав голову і поглянув, Юрко залився сміхом і заляскав у долоні.
— Татусю! Та в тебе ніс увесь жовтий.
Іван Семенович заходився його витирати, що викликало в Юрка ще більший сміх. Але квітки швидко поставили до кухля, Варвара Карпівна від себе розчулено зітхнула й похвалила квітки, і Юрко зразу ж якось охолов і розчарувався.
— Ти нічого не знаєш, тату?
— А що саме, Юрку?
— Ти не любиш квіток, татусю! — зітхнувши, сказав Юрко.— Це якби мамуся...
Юрко важко замислився, по тому одірвав свій зір від тої далекої точки і поволі пішов із хати.
В коридорі, однак, він спинився і, повернувшись назад, кинув:
— Тату! Дідусь сказав, що коли ти після обіду ітимеш до річки, щоб зайшов до нього. Підемо всі разом купатись. Добре, татусю?
— Добре, добре, Юрасю!
— Значить, я так і скажу.
І Юрко зразу ж радо вискочив з приміщення.
Робітний день сьогодні несподівано перебився тим, що до педтехнікуму з учительських курсів прийшла екскурсія ознайомитись з різними кабінетами педтехнікуму. Зокрема довелось і Йванові Семеновичу показати фізичний кабінет. Учителі захоплювались доброю організацією кабінету, силою приладь та фізичного збіжжя, зокрема спинились на рентгенівськім приладі, і Іван Семенович відчув несподівану жадобу до провадження своїх дослідів.
Серед екскурсантів була й Вікторія Петрівна. Вона ввесь час дивилась лукаво, з потайним смішком. Коли Іван Семенович підійшов до неї, вже як виходили з кабінету, і попрохав, чи не могла б вона передати листа Лілі, та дуже чемно погодилась. Однак обоє про це далі не розмовляли і зразу ж розійшлися.
По обіді до Івана Семеновича прийшов сам Христофор Федорович. Навколо нього крутився і Юрко, і обоє поводились, ніби були винні у якійсь шкоді, якої ще ніхто не знав, але про неї кортіло признатись. Та затим, що Іван Семенович не допитувався, вони самі не хотіли признатись і зразу ж засіпались іти на річку.
— Ну, Юрку, бери свої труси й рушника, та й підемо зразу! — сказав Христофор Федорович і, звертаючись далі до Івана Семеновича, сказав: — Він у вас страшно спритний хлопець. Але така, знаєте, філігранна особа, що треба дуже чутливо ставитись.
— А, це справді так,— просто й щиро відповів Іван Семенович.— Мушу вам признатись, що ми не вміємо стежити за дітьми, не розуміємо їх і, значить, не вміємо їх виховувати.
— Ну, що ж тут поробиш,— обережно відповів Христо4юр Федорович.— Ми взагалі не вміємо жити, як по правді говорити. Треба вчитись. По-моєму, варто тільки захотіти, і воно само прийде. Знаєте, з сильного серйозного людського хотіння родяться навіть генії. Треба тільки виплекати в собі це сильне хотіння.
Іван Семенович на це нічого не відповів, і всі троє вийшли з приміщення. Щоб не йти душним і курявим містом, вони завернули на левади і пішли ними, хоч це було трохи далі. Ліворуч від них горою тяглися вівсяні лани, вівса повикидали колос, і тепер лани стелились, як помережені смарагдові килими.
Кремезний, міцно збитий, низенький, лисий, з потилиці і на скронях густо посиланий сріблом, засмаглий, з теплими чорними очима, що звужено і лагідно сміялися,— Христофор
Федорович ступав певними молодечо-хуткими кроками і, примруживши очі, вдивлявся в далечінь веселим добрим оком.
— Ну, от бачите,— звернувся він до Івана Семеновича,— ось ми тепер змагаємось, страждаємо, стогнемо, часто проклинаємо життя. А якийсь маляр, припустімо, напише картину про ці ось вівсяні лани. І десь у музеї збережеться ця картина на п'ятсот чи тисячу літ. І прийдешні подумають, що ми дуже щасливо жили на цій землі, що в наші часи життя на землі було справжнім раєм. Справді, коли поглянути на цю красу землі, в яку вона прибралась, як вона пильнує про кожну істоту, можна подумати, що життя тут іде зовсім щасливо. А ось ми таки не вміємо щасливо жити.