Юрко стояв побіч і вголос плакав. Нарешті не витримав і крізь збентежене ридання заявив:
— Татусю! Нащо ти бив? їй же болить!
— Нехай не лізе, сльота,— глухо відповів Іван Семенович
— Я так далі не можу, таточку! їй-бо, не можу. Прожен" краще й мене.
Іван Семенович збентежено з-під лоба поглянув на хлопця Той одвернувся і знову покірно заплакав. Це був тепер справжній сирота,— що зрозумів своє сирітство,— так відчув принаймні Іван Семенович, але нічого не сказав і, десь збитий і знижений внутрішньо, взявся розплутувати козу, тоді яв Юрко все ще не міг вгамуватись.
В цю саме пору з-за рогу хліва тепер, як і минулого разу, несподівано показався Христофор Федорович, ніби навмисне вартувавши перед тим.
— О! Юрку! Що це ти плачеш?
Юрко нічого не відповів,— тільки ще сильніш розридався. Христофор Федорович підійшов ближче і, взявши хлопця за плечі, почав його пестити, одним оком все ж позираючи на Івана Семеновича.
— А знаєш що, Юрку? Ти бачив коли в мене засушені квітки ?
— Ні! —крізь плач відповів Юрко.
— Та це ж дуже цікаво! Ходім же, я тебе навчу, як їх засушувати.
Юрко похмуро пристав на це. Христофор Федорович, впіймавши зір Івана Семеновича, зразу зняв капелюха й привітався. Іван Семенович насуплено відповів йому.
— Іване Семеновичу, ми на одну хвилину! Я хочу показати йому гербарія.
Іван Семенович мовчки кивнув головою, і Христофор Федорович, взявши Юрка, мерщій пішов.
"Ханжа стара. Прикидається добрим. Поза. А шпигувати ж не посоромився!"—подумав Іван Семенович. Тепер у нього всередині все тремтіло, від того дрижали руки й ноги, мов у пропасниці. Втім, щоб якось опанувати себе, він взявся рубати дрова. Потім згадав, що коза стоїть голодна, пішов в парк нарвати трави. Тіло йому знову набуло рівноваги, і тільки плутана думка крадькома розкривала велику розпачливу прірву, від якої йому навіть кололо серце.
Він приніс бур'яну і кинув козі. Та спокійно й притишено чекала, доки він покладе, і тільки тоді взялася їсти.
Іван Семенович обтрусився і став стежити. Коза зголодніло й неспокійно смикала бур'янини і, піднявши їх угору, швидко перетирала загостреними чепурними щелепами, кудись меланхолійно додивляючись. Дивно! Тоді, як бив, вірніш, як вона сперлась йому на ноги, він побачив у неї в очах відбитий світ, розпачливо перерізаний кривавою ущелиною. Тепер очі були м'які, меланхолійні, ніби чимсь зажурені, і в них, як у спокійних озерах, переходили відблисками верхів'я дерев і хмари з неба. Щілини поширились, вирісши до нуля. Так, тут в очах кози полягла основа світу, нуль. Яка ж це кінець кінцем складна й плутана математична о^юрмула — прозорість очей, що в них відбивається світ, і безглузда стихійна мудрість, що не знає собі центру й мети.
Іван Семенович замислився. Тим часом з-за рогу знову показався Христофор Федорович, тримаючи за руку Юрка. Обоє були веселі, лагідні, ніби напоєні сонцем. Юрко довірливо тримав Христофора Федоровича за руку й захоплено щось розповідав. Порівнявшись з Іваном Семеновичем, Христо4юр Федорович, лагідно посміхаючись, оповістив:
— Ідемо в ліс збирати квітки на гербарій. Юрко дуже зацікавився. Ви не маєте нічого проти?
— Коли він вам не заважає, будь ласка!
— Ні, нічого. Він дуже цікавиться. Мені це приємно. Він на хвилину спинився і ніби на виправдання собі сказав:
— Колись давно людина тікала з лісу, бо там жив важкий звіриний дух і обрій був замкнутий, а людина шукала собі ясного простору. А тепер, як стало тісно і людина від людини натерла собі маслаки, вона знову повертається до лісу, щоб оздоровити себе звіриним духом.
Христофор Федорович добродушно засміявся.
— Я б і вам радив, Іване Семеновичу, пройтися. Нема що в вашім кабінеті копатись. Сьогодні чудовий день. І треба йти на сонце, на повітря, надихатись оцього спілого зілля, треба зробити самому собі оцю ось операцію в голові,— викинути зайві, зацвілі думки, бо вони отрутою заливають серце.
Старий дивився запобігливо й сміючись.
— Ну, ми з Юрком легко полагодили. Вся справа тільки в тім, щоб спромогтись людині відганяти від себе лихі думки. Бо отрута закипає на серці тільки від думок. А думки — це страшна сила. По-моєму, ніяка вибухова речовина не може справитись за думки,— вони можуть вчинити найстрашніший вибух. І, як на мій погляд, коли вже стався вибух, нема що про нього бідкатись. Це марна річ, і до всього ж вона ніколи нікому не допомагала. Після болю, як і після спеки, краще посидіти десь у холодку. Так воно вийде на щось краще.
Він говорив тільки ніби між іншим, мов про якусь далеку теоретичну справу, і тільки для того, щоб підтримати чемну розмову, і все ж у цих словах Іван Семенович відчув виразний натяк на його особисті справи. Він неприємно скривився але нічого не відповів, і Христофор Федорович, певне, впіймаї цей настрій і, все ще приязно посміхаючись, широко й привіт но вклонився й вийшов.
— Ну, Юрку, так ми підемо, а то квітки, знаєш, повтікають, їх треба вміти вчасно ловити.
Юрко щиро й віддано поглянув на нього і, притиснувшись до ніг, слухняно пішов поруч. За ворітьми він одійшов віл старого і поплентався втомно і прибито, ніби несучи на своїх маленьких плечах великий тягар життя.
Іван Семенович мимоволі вп'явся поглядом у хлопця, п'яно й жагуче, і не міг одірватись, доки той не заховався за рогом службових будівель технікуму. По тому й сам, кинувши поратись, зайшов до себе, переодягся і, взявши рушника, пішов на річку.
На річці, на обібранім під пляж піщанім березі, галасувала дітвора, хтось, пливучи, бовтав водою, вдалечінь слались безкраї пахучі луки. Іван Семенович одійшов за кущ молодої верби і, роздягнувшись, ліг на чистий пісок, прислухаючись до того радісного, захопленого гомону й крику, що доходив від пляжу. Сонце незабаром облило його густим багрянцем, при-смуглило, і він, лежачи, відчув, що все тіло йому заговорило тисячами неясних голосів, і в них він притьмом відчув ті давні наболілі образи, що зазнав їх від багатьох, на всій своїй довгій путі від селянського хлопця, сина бідного вчителя, аж до теперішнього стану. І вже й тепер, як дозрів зовсім, найбільш допекли саме свої земляки, що найбільш в'їдались у свого ж таки, збиваючи різні сварки, заводячи інтриги та потайні капості. Це найбільш і дошкуляло, бо виходило несподівано і від своїх людей, до яких завжди ставився щиро й приязно, хіба що постать старого директора була незвичайна й загадкова, ніби ця людина походила зовсім з іншої раси, мавши в собі відмінну культуру. Він прислухався до тихого плескоту річної хвилі і неясно розумів, що ті болі, як ревматичні, треба випарити на сонці або випустити їх у землю, як електричний негативний струм. Але йому було важко й поворухнутись.