Школа була ще зачинена, і дзвоник не дзвонив, а дітвора, проте, купчилася коло його, роєм роїлася і гула. Знати, щось стурбувало її або дуже зацікавило: куди не глянь, звідусіль біжать, лящать дзвінкими голосами про якусь новину, інший і книжки дома забув, так порожньою торбиною й вимахує.
Мішма йде дитяча розмова.
— Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швид-ше! — гукала купка дівчаток до білявої дівчини, що вивернулась з-за сусідньої ліси. Дівчина була з найдальшого кутка.
— А що трапилось?
— Тетеря!! Спехторь приїхав!
— Ну?! До нас? Де ж він?
— Та ні! Ще не до нас, а он у старій школі був учора, то там таке розка-а-зують! А сьогодні й у нас буде!
— Ну то що? Хіба ми його не бачили? Чи, може, скажеш, тітрадок не понаписували? Адже Зіна Василівна назбирали цілу гору!
— От тобі й бачили! Ти вже думаєш, як того бачили, то й цей такий само! Адже ж той умер! — А це б то новий? Ох, лишечко!
— То ж то! А кумедний, дівчата кажуть, а клятий!
— Та вже клятішого навряд чи знайдеш за того, що був, та й то... аби тітрадок нагорнув чималу купу на столі, уриється та й не баче, як і завдачу один одному покаже, як хто й підкаже, а часом і списати можна щось.
— А це-е-й вже не такий...
— А що?
— Там, кажуть, біга, як несамовитий? По всьому класі, до усячини чіпляється, не посидить...
— Чи ти ба!
— Мотьку питає, з чого в неї сорочка...
— Ай, дівоньки! А вона?
— Звісно, язиката, як одрубала: "не з чого ж,— каже,— як з полотна". "А плаття?" — "А плаття в мене з байки".— "А хустка?" — "Тернова!" Вилупив очі, покліпав-покліпав: "Харашо! — каже.— А полотно?" — "З пряжі".— "А пряжа?" — "З прядива".— "А прядиво?" — "З льону".— "Харашо! А байка? — Мотька тільки плечима знизує...— А ситець, а сукно? Як сукно робиться?" Дівчата печуть раки: "Не знаємо! Не вміємо! Не бачили, бо в нашому селі не виробляють!" А він тоді як не витріщиться до Марії Миколаївни, як не почне їй виговорювать, та так і сипле, й сипле! Аж у класі сумно, аж школярам ніяково!
Тоді Зіна Василівна бачать — лихо та моргнули на Проценкового Митьку та на Кіндратенка Йвана — то ті всилу-силу приперли усі тітрадки з учительської. Тільки ото розіклали по всіх столах та стільцях, аж він скік! — і до їх!
Боже! Усі аж побіліли! Як один, повскакували, інша дівчина й зачесатись не вміла, а Сергій Дударенко застряв під партою: ручка впала — лазив доставати.
А спехторь до їх: "Здрастуйте, дєті!" Вони як один: "Здрастуйте!" Боже ж! Як розсердився! "Што ви, дєті, не знаєте, хто я? Як ви здоровкаєтеся? Хто я? Хто я? Хто я?" — тика наперебір то одного, то другого. Вони полякались, сопуть, задні переморгуються.
— Оце, мабуть, треба по-солдацьки,— шепоче Семен Клямка.
Уже ж тоді спехторь вичитував-вичитував, коренив-коренив: і "невежі, і неуки, і чурбани" — та все скоса на Зіну Василівну. І що б ви думали? Якраз на Семенове вийшло: себто до його треба здоровкатись: здравія желаєм ваше скоблагородіє. Ото, глядіть, і ви не забудьте, коли хочете лиха трохи збутись.
— Еге ж! Ну, а далі що?
— А далі! От сміховина! Заставив Петра Нестеренка читать по книзі, а там було: "На плоту стоялі баби, все колотілі бєльйо вальками". Пита, що то значить. А Петро ка': "На забор повилазилі старії женчіни, бєлую гліну викачували". "Как?! Што за чіпуха? Для чіво ж онє туди повилєзлі?"
Петро ні в сих ні в тих: "Або я, — ка', — знаю?"
Він ще дужче: "Хто,— ка',— одвєтіт, щто такоє вальками? Вальки? Вальок?"
Одна дівчина каже: "Та оце в нас глину як вимісять, то викачують в такі кругляки, наче хлібчики".— "Не так! Не знаєте!" І заходився сам розказувати: плів-плів, а сам о-отакі косяки на Зіну Василівну подає. Та ми слухали-слухали, а далі Каська Лемерівна, шпитонка, тиць руку вгору! Знаю, каже! Це, каже, по-нашому називається праник.
— Как пряник? Смійошся?
— Та ні, то так на його кажуть у нас: праник до прання, або прач.
— Ага! Прачкі! Бельйо стірают! — тоді він тільки трохи схаменувся.
Зіна Василівна стоять та тільки губи кусають, а далі кажуть: "Може, угодно посмотреть тітрадки?"
— Какія тітрадки? К чєму ето! Зачєм столько?
Зіна Василівна порозкладали ж так гарненько, купками,— оце чистописанія, оце арихметика, оце переложенія — куда тобі! Нічим не вгодиш! Кричить, кричить, а хто його зна й чого, нібито "нащо бумагу переводите, а діти не знають того, чого треба". А найкращих тітрадочок так навіть і не подивився, — аж шкода: дурно старалися! Завдав завдачу: то наші хлопці бачать, що такий кип'ячий, швиденько так вирішили, не вспів він і до краю дочитати, вже з половину руки вгору підняли. От же недогади! Репетує, що не вислухали условія, не повторили уголос, не сказали планту, не підождали його команди і — таке всяке, тю на його, навіженого! Неначе це письменна завдача, а не ізусна. Знов коренив увесь клас, знов виговорював Зіні Василівні, що вони, бідненькі, аж у плач. А він тоді дверима хрьоп! Зачинився в учительській та біга-біга...
— Хло-о-пці-і... їде! — розітнулось з-за купки дерев на горбку. Дітвора, як горобці, враз шугнула до класу. Оповідачка з сусідньої школи перескочила через перелаз і вшилася поміж кущів коло школи, щоб побачити, як то воно буде. Дзвоник зателенькав ближче, і в хмарі куряви підкотила до школи бричка, де сиділа гостроверха постать у дорожньому балахоні, наче мрець, одноманітно сіро-жовтого кольору.
В школі — нічичирк! Старий Панько на широко розчиненій брамі пильнував інспектора, і тільки той поваживсь злазити, дід підхопив його попідруки. У сінях дід так щиро узявся роздягати пана, що й сурдута було потяг разом з балахоном, за що й дістав "старого дурака", але далі не пішло, бо на дверях з'явилася учителька. Чорнява огрядна удовиця весело зирнула чорними блискучими очима, вітаючи гостя, і той іскрявий промінь насмішки різно одбивсь на обличчях діда і пана: дід спік рака, а пан, що було вже надувсь і почервонів, як індик, — одразу аж збілів і змішався перед красунею. А вона, ще раз глянувши повз пана на діда з бадьорою усмішкою, вже запрохувала у клас і разом питалася, чи не вгодно буде пройти в учительську спочити або чаю напитись. Жовтий мрець ожив, закланявся, заметушився, подибав з витягненою шиєю і жваво з-під лоба бігаючими очима за привітною хазяйкою. Але дарма було очам бігати: гарні просторі сіни з чистими білими стінами, знизу пофарбованими начорно, щоб діти це ялозили, з чистою пофарбованою ж діжкою для води, з бляшаними, блискучими, як срібло, кухлями та чистим рушником на кілочку, мотузяні матки до витирання ніг та густі-часті вішалки для одежі,— ні за що було зачепитись начальницькому окові. Учительська мала й зовсім вигідний вигляд: шафи, повні книг та приладів до вчення, м'якенька канапка, часи з веселим дзвоном, стіл, застелений білою скатертиною, з чайним посудом на йому, навіть квітки-вазони на вікнах, — усе аж блищало і здавалося тільки відповідною рамкою до тієї хазяйки, що так уміло все те опорядила.