-— Будь ласка, пришліть чотири пляшки найкращого шампанського й десять склянок до тисяча сімсот вісімнадцятого, негайно...
— Будь ласка, принесіть якнайшвидше до тисяча сімсот вісімнадцятого кави на три особи...
. — Електрик? У тисяча сімсот вісімнадцятому коротке замикання. — ...вода переливається через вінця у ванні, будь ласка, пришліть негайно слюсаря.
Кого б ще викликати? Я перебіг очима список послуг. Видима річ, педикюрів, масажистів, секретарок, перукарів або прасувальників на ґвалт не викличеш... але чому б не викликати телевізійного майстра?
— ...Будь ласка, подивіться телевізор у тисяча сімсот вісімнадцятому номері. Ззаду йде дим і смердить так, наче щось горить...
Вистачить, подумав я. Останнє замовлення я зробив для себе, попросивши носія забрати речі. Зараз, — відповіли мені. Я пообіцяв десять доларів чайових, якщо речі будуть у холі за п'ять хвилин. Не турбуйтеся, — радо запевнив мене голос з австралійським акцентам. — Іду цієї ж миті.
Я залишив двері навстіж для носія, спустився на два поверхи ліфтом, де нумерація починалася з тисяча сімсот. У широкому коридорі біля номера Джіка й Сери було ще пусто и нічого не відбувалося.
Десять хвилин минуло.
Я хвилювався.
Перший приїхав офіціант з шампанським; він з'явився не з тацею, а з візком: на ньому кошики з кригою і бездоганні білі серветки. Краще не могло б і бути.
Тільки-но він під'їхав і спинився біля Джікових дверей, як у коридорі з'явилось, поспішаючи, ще дві особи, [131] а за ними, віддалік, поволі посувався прибиральник з візком, де лежала білизна, щітки й стояли відерця. Я сказав офіціантові: .
— Красно дякую за оперативність. — І дав йому десять доларів, що його дуже здивувало. — Будь ласка, йдіть відразу і подайте шампанське.
Він усміхнувся й постукав до Джікових дверей. По паузі Джік відкрив двері. У нього був напружений і стриманий вираз.
— Ваше шампанське, сер, — сказав офіціант.
— Але я... — почав Джік. Тоді раптом трохи неподалік від дверей помітив мене. Я дав йому знак рукою іти в номер, і він ледь усміхнувся, трохи відпружуючись.
Джік у супроводі візка та офіціанта повернувся у номер.
Після того притьма прибігли електрик, слюсар і телевізійний майстер. Я кожному дав по десять доларів і подякував за оперативність. "Виграш на перегонах", — пояснив я їм. Вони взяли гроші, радо всміхаючись, і Джік відчинив двері на їхній стук.
— Електрик... слюсар... телемайстер...
Брови йому полізли на. лоба. Він дивився на мене з , дедалі більшим розумінням. Джік розчахнув двері й запросив їх усіх від щирого серця.
— Почастуй їх шампанським, — сказав я.
— Боже милостивий.
Трохи перегодом один за одним прийшли носій, офіціант з кавою і сестра. Я дав усім по десять доларів з мого міфічного виграшу і запросив приєднатися до гурту. Нарешті прийшла прибиральниця, штовхаючи поперед себе свій важезний на вигляд візок. Вона взяла десять доларів, привітала мене з таким щастям і ввійшла до залюдненого номера, де зібралась галаслива" компанія.
Тепер усе залежить від Джіка, — подумав я. — Все можливе зроблено.
Несподівано він та Сера вилетіли, як корки з пляшок із золотою фольгою: вони нерішуче зупинилися посеред коридора. Я вхопив Серу за зап'ясток і потяг до себе.
— Штовхни візок прибиральниці у двері й переверни його, — наказав я Джїкові.
Він не гаяв часу на роздуми. Щітки полетіли на килим у кімнаті, — й Джік прибив за собою двері.
Ми з Серою вже бігли до ліфтів. Вона була надзвичайно бліда, з диким виразом очей, і я зрозумів, що б там не скоїлось у номері, для неї це було занадто.
Джік понісся за нами. На сімнадцятому поверсі було [132] шість ліфтів, і чекати на них треба було не більше як п'ять секунд. Цього разу секунди здавались годинами, але насправді ми чекали скільки належало, не більш, Двері гостинно розсунулись, ми вскочили у кабіну і з маніакальною швидкістю натиснули на кнопку "закриття дверей".
Двері зачинилися.
Ліфт опустився, справно і швидко.
— Де машина? — запитав я.
— На автостоянці.
— Бери і під'їзди до бічних дверей.
— Гаразд. .
— Сера...
Вона дивилась на мене з переляком.
— Візьмеш мою сумку. Вона стоятиме у холі.
Сера повільно перевела погляд на мою єдину вільну руку, на порожній лівий рукав піджака.
— Сера!
— Авжеж... гаразд.
Ми вискочили у хол, де було повно людей, що поверталися з Кубка. Гомінливі групи перебували у постійному русі, перемішувалися, і охопити зором усіх від стіни до стіни було неможливо. Це на краще, — подумав я.
Валізка й сумка чекали біля парадного виходу, їх стеріг юнак у формі носія.
Я підійшов до нього з десятьма доларами.
— Красно дякую, — сказав я.
— Не турбуйтесь, — відповів він радо. — Може, піймати вам таксі?
Я заперечливо похитав головою. Узяв валізку, а Сера сумку, і ми вийшли на вулицю.
Завернули праворуч. Поспіхом. Знову праворуч, за ріг — туди, де ми мали зустрітися з Джіком.
— Його нема, — сказала Сера, панікуючи,
— Приїде, — сказав я підбадьорливо. — Ми рушимо, йому назустріч.
Ми пішли. Я нервово озирався, чекаючи погоню, але її не було. Джік завернув за ріг на двох колесах і загальмував біля нас, іздерши з шин кілька міліметрів покриття. Сера забралася на переднє сидіння, а я з валізкою — на заднє. Джік зробив карколомний розворот на сто вісімдесят градусів і помчав чимдалі від "Гілтона", перевищуючи дозволену швидкість.
— Овва, — промовив він і розсміявся, відпружуючись. — Як ти до цього всього додумався?
; — Брати Маркс. Він похитав головою: [133]
— Дурна до безтями комедія.
— Куди ми їдемо? — спитала Сера.
— Чи помітив ти, — пожартував Джік, — як моя дружина завжди повертає нас до дійсності?
Мельбурн займав дуже велику територію.
Ми їхали навмання на північ, на схід по, здавалось, нескінченних приміських районах, де йшло будівництво: будинки, крамниці,, гаражі, споруди легкої промисловості, — усе мало безладний і, як на мою думку, американський вигляд.
— Де ми? — запитав Джік.
— Якийсь Бокс Гілл, — відповів я, прочитавши назву на вивісках магазинів.
— Що тут, що десь-інде — один біс.
Ми проїхали, ще кілька миль і зупинились біля сучасного мотелю середнього класу, де на фасаді маяли строкаті трикутні прапорці. Далеко цьому мотелю до "Гілтона", хоча наші нові номери були чистіші, ніж можна було б собі уявити.