— Той, хто має мужність з'являтися на людях у такому вигляді, не повинен думати про двох якихось душогубів.
Лікар турботливо висадив мене біля дверей до аеропорту й від'їхав сміючись.
Голос Сери перебив мені спогади.
— Тодде?
Я розплющив очі. Вона пройшла в кінець літака й стояла біля мого сидіння.
— Тобі не погано?
— М-м.
Вона занепокоєно поглянула на мене й пройшла до туалетного відділу літака. Доки вона повернулась, я встиг ще дещо придумати й зупинив її по дорозі назад, плеснувши в долоні.
— Сера... Вас вистежили до аеропорту. З Мельбурнзького аеропорту за вами теж дивитимуться. Скажи Джікові... скажи Джікові взяти таксі, викрити хвіст, позбутися його й повернутися іншим таксі до аеропорту, щоб сісти за кермо найнятої машини. Згода?
— А цей... цей хвіст... на літаку? — На саму цю думку вона занепокоїлася.
— Ні. Він телефонував... з Аліс. [115]
— Гаразд.
Вона пішла наперед до свого місця. Літак приземлився в Аделаїді, люди вийшли, люди сіли, і ми знову знялись у повітря, щоб ще годину летіти до Мельбурна. На півдорозі Джік і собі прийшов у хвіст літака, щоб скористатися туалетом.
Ідучи назад, він теж на хвильку затримався біля мене.
— Ось ключі від машини, — сказав він. — Сідай і чекай на нас. У такому вигляді тобі не можна з'являтись у "Гілтоні", а сам ти ще не зможеш перебратися.
— Зможу.
— Не сперечайся. Я позбудуся будь-якого хвоста і повернусь. Чекай.
Він пішов не озираючись. Я взяв ключі й поклав їх у кишеню джинсів, а тоді почав думати про все приємне, щоб згаяти час.
Під час висадки я плентався далеко позаду Джіка й Сери. У цьому поважному місті фінансистів мої шати привертали набагато більше вражених поглядів, але мені було байдужки. Зніяковіння найкраще гамується втомою і тривогою.
Джік і Сера, несучи тільки ручний багаж, пройшли без зайвого галасу повз видачу багажу і попрямували до черги на таксі. Увесь аеропорт був заклопотаний, зустрічачи пасажирів, які прибували напередодні Кубка, і — наскільки я бачив — лише одна особа була заклопотана тільки моїми друзями.
Я всміхнувся. Молодий і в'юнкий,. як вугор, він прошмигнув крізь натовп і відштовхнув з дороги жінку з немовлям, щоб спіймати таксі. Я так і сподівався, що доручать цю роботу саме йому, бо він знав Джіка в обличчя. Це він линув йому в очі скипидаром у Художньому центрі.
Непогано, — подумав я. — Цей хлопець не дуже кмітливий, і Джікові неважко буде позбутися його.
Я трохи поблукав з безневинним виглядом і, не помітивши ніде ніякісінької небезпеки, помалу пішов на автостоянку.
Після Аліс Спрінгз вечір здавався прохолодним. Я відімкнув дверцята машини, заліз на заднє сидіння, зняв капелюха, з яким мені так поталанило, умостився й почав, чекати на повернення Джіка.
їх не було години зо дві, — я вже закляк, усе здавалось незручним, і я почав лаятись.
— Даруй, — засапано сказала Сера, відчиняючи дверцята і падаючи на переднє сидіння.
— Довелось добряче попрацювати, щоб спекатись цій [116] нишпорки, — сказав Джік, сідаючи до мене на заднє сидіння. — Як ти тут?
— Холодний, голодний і злий.
— Тоді все гаразд, — бадьоро сказав Джік. — Він причепився, як п'явка. Це той хлопець з Художнього центру.
— Так, я бачив його.
— Ми вскочили до "Вікторія Роял", наміряючись одразу вийти бічними дверима й піймати таксі, аж тут він увіходить за нами крізь парадні двері. Отже, ми подалися до бару випити, а він тинявся у холі, розглядаючи книжковий кіоск.
— Ми думали — краще по змозі не давати йому взнаки, що ми його помітили, — сказала Сера. — Тому ми змінили наші наміри, вийшли на вулицю, піймали інше таксі й поїхали до "Ноті Найнті" — це єдиний у Мельбурні комплекс, де можна поїсти, потанцювати й подивитися виставу кабаре.
— Місць не було, — сказав Джік. — Щоб зайняти столик, мені довелось приплатити десять доларів. Звичайно, ми ліпшого й не бажали. Темні закутки та психоделічне різнобарвне освітлення. Ми замовили й відразу заплатили за кілька напоїв, перечитали меню, а тоді підвелись і пішли танцювати.
— Востаннє ми його бачили, коли він ще стояв у черзі біля вхідних дверей. Ми пробралися через пожежний вихід повз якісь гардеробні. Забрали дорогою наші сумки, які покинули там, коли прийшли до ресторану.
— Думаю, він не здогадається, що ми навмисне втекли від нього, — сказав Джік. — Там сьогодні казна-що коїться.
— Чудово.
З ефективною допомогою Джіка я переодягнувся з туриста у стилі Аліс — на завсідника тоталізатора на перегонах у стилі Мельбурнзького Кубка. Він відвіз нас до "Гілтона", запаркував машину на австоянці, і ми ввійшли до вестибюля так, ніби ніколи й не виїздили.
На нас ніхто не звертав уваги. Тут напередодні перегонів панувало збудження. Люди у вечірньому одязі припливали сюди з танцзали і зупинялися невеличкими групками, щоб погомоніти, перш ніж розійтися по домівках. Люди, що поверталися з інших ресторанів, заходили сюди випити по останній. Всі вони обговорювали шанси завтрашніх заїздів.
Джік узяв наші ключі біля столу видачі.
— Ніяких вістей, — сказав він. — Вони про нас тут, здається, не згадували. [117] .
— Слушно.
— Тодде, — звернулась Сера. — Ми з Джіком замовимо їжу в номер; ти приєднаєшся до нас?
Я кивнув головою. Ми піднялися ліфтом і пішли до їхнього номера; всі натомилися і тому повечеряли мовчки. — На добраніч, — нарешті сказав я, підводячись, щоб іти. — Дякую за все.
— Подякуєш нам завтра, — сказала Сера.
Ніч проминула. Дяка богові, проминула.
Уранці мені вдалося однією рукою поголитися і де-не-де помитися; Джік, не зважаючи на мої відмовки, піднявся в номер і допоміг мені зав'язати краватку. Я відчинив йому двері в самих трусах та халаті і вислухав усі його коментарі, коли роздягнувся.
— Боже милостивий, чи на тобі є хоч одне живе місце — без синців і незалатане?
— Було б мені приземлитися для цього на обличчя. Він аж вирячився на цю думку;
— Боже.
— Допоможи мені поправити пов'язки, — попрохав я.
— Я не можу до цього доторкнутися.
— Облиш, Джіку. Розкрути фіксувальні бандажі. У мене попід ними все свербить, і я вже забув, яка на вигляд моя ліва рука.
Лаючись, він розбинтував досконалий витвір аліського шпиталю. Зовнішня пов'язка, як виявилося, складалася з великих міцних шматків полотна, скріплених затискачами, — вони підтримували мій лівий лікоть і фіксували руку, прикріплюючи її до грудей. Під цим верхнім шаром була ціла система крепових бинтів, котрими рука була, прив'язана у цій поставі. Ще якийсь пояс з лейкоиласти-ру, — очевидно, у зв'язку з поламаними ребрами. А попід лопаткою — широка горбкувата пов'язка, котра, — сказав Джік, — прикривала якесь гидотне церування,