– Хоча й пожежу загашено, а все ж ваша дружина, певне, ще й досі з переляку труситься. Передайте їй від мене оцю квітку.
– Дякую, – Ґер потис мені руку і, захихотівши тоненько, вів далі: – Сусіда наймає у мене будинок, а тому від страхової компанії й мені перепаде.
У мене ще й досі перед очима той Ґерів усміх, огидний і ненависний.
X
Наступного дня зайшов до мене студент Рап. Умостившись на кріслі у вітальні, він закинув ногу на ногу й понуро втупився у поміст, що навіть не видно було гнилого дзьоба.
– Рапе, що сталося? Чого ти сьогодні такий засмучений?
– Та пусте, дрібниця… – ледь-ледь підвівши голову, зажурено прогугнявив Рап.— Сьогодні я визирнув з вікна й ненароком прошепотів: "О, вже розцвіла ловимуха!" А сестра те почула – та як зарепетує: "То це я, виходить, ловимуха? !" А тут ще й мати – вона геть-то розпестила сестру – напосілася на мене.
– Чому твоїй сестриці не сподобалося, що ловимуха розцвіла?
– Мабуть, вона подумала, що я натякаю на неї: мовляв, ти вже дозріла ловити водяників. У сварку встряла й тітка, що не ладнала з матір'ю, і зчинилася буча. А п'яний, мов чіп, батько, зачувши крик, як візьметься поспіль усіх кулаками молотити! Тим часом молодший брат викрав мамин гаманець і подався чи то на кінофільм, чи куди інде… А я… а мені… – обхопивши голову руками, Рап зайшовся плачем. Мені, звісно, стало його жаль. Водночас я пригадав Токову огиду до сімейного життя. Тому поплескав Рапа по плечу, намагаючись утихомирити.
– Не журися. Таке з багатьма трапляється.
– Якби хоч дзьоб був цілий…
– Що ж тут удієш? Скорися долі. Піди до Тока.
– Ток мене зневажає. Бо я не зважився покинути родину, як він.
– То, може, звернешся до Крабака?
Від того пам'ятного концерту я подружив із Крабаком, тож вирішив одвести Рапа до видатного композитора країни во-дяників. Крабак жив куди розкішніше, ніж Ток. Але, безперечно, не так заможно, як капіталіст Ґер. У його покої, заставленому старожитностями – ляльками "танаґура", перським череп'яним посудом, канапою в турецькому стилі, – завішаному власними портретами, завжди гралися діти. А от того дня він сидів, обхопивши груди руками, сам-один, засмучений і похмурий, під ногами валялися клапті паперу. Рап з Током, напевне, часто бували у Крабаковому товаристві. Однак тепер, побачивши композитора в пригніченому стані, студент Рап, видно, розгубився і, привітавшись поклоном, мовчки присів у кутку світлиці.
– Що сталося, пане Крабак? – замість привітання спитав я.
– Питаєте, що сталося? Ох, ті критики – ідіоти! Вони сміють заявляти, що моя лірика ніщо порівняно з Токовою.
– Але ж ви знаменитий композитор…
– Це ще нічого. Ато ж вони базікають, що порівняно з Роком мене не варт і композитором називати.
Композитора Рока часто порівнювали з Крабаком. Та, на превеликий жаль, він не був членом клубу надлюдей, тому я не мав нагоди хоч раз з ним поговорити. Мені тільки доводилось бачити на фото його самовпевнене обличчя із задертим дзьобом.
– Рок, звісно, обдарований. Але його музиці бракує новочасного запалу, який переповнює твою музику.
– Ти справді так думаєш?
– Далебі, що так.
Умить Крабак схоплюється на ноги, бере ляльку "танаґура" й розбиває її об підлогу. Рап, очевидячки, злякався, бо, щось закричавши, хотів було дременути. Та Крабак дав знак, аби ми не лякалися, і вів далі:
– Ти так думаєш, бо не розумієшся на музиці, як і простолюд. А я побоююсь Рока…
– Ти? Не прикидайся.
– Я? Анітрохи. Ні перед вами, ні перед критиками.
– Адже у мене, у Крабака, талант. Через це я не боюся Рока.
– А чого ж ти боїшся?
– Я побоююсь чогось непевного… от хоч би зірки, під якою Рок народився.
– Я щось нічого не второпаю.
– Гадаю, ти зрозумієш. Бачиш, Рок ніяк не підпадає під мій вплив, а я непомітно переймаю його думки.
– Просто в тебе вразлива душа…
– Але ти слухай. Тут не вразливість. Рок повсякчас щось вигадує, і ніхто не може його перегнати. І це мене дратує. На його думку, нас відділяє один крок, а для мене це десять миль.
– Але ж ваша героїчна кантата, сенсей[138]…
Крабак жалісно позирнув щілинками очей на Рапа.
– Постривай. Що ти у цьому тямиш? Я знаю Рока, як облупленого.
– Заспокойся трохи.
– Аби ж то я міг… Завжди якась нечиста сила зводить мене з Роком. Мені на поглум. Навіть філософ Маґ, здатний хіба що читати при ліхтарі книги, і той збагнув, що до чого…
– Як це так?
– Ну, заглянь хоча б у його останню книжку "Афоризми ідіота", – Крабак не передав, а майже кинув мені ту книжку. Відтак, усе ще згорнувши на грудях руки, випалив: – На сьогодні з мене досить! Бувайте!
Рап трохи оговтався, і ми вийшли надвір. Уздовж гомінкої вулиці у затінку буків тяглася низка крамниць. Ішли мовчки. Аж гульк – здибали пейсатого поета Тока. Побачивши нас, він витяг хусточку з торбинки на череві й став витирати лоба.
– Ох, і давненько я вас не бачив. Оце сьогодні надумав
завітати до Крабака.
Розуміючи, що не гаразд зводити на сварку двох митців, я наздогад сказав, що Крабак не в гуморі.
– Невже? Тоді я не піду до нього. У Крабака, напевне, нервове виснаження… Я теж два тижні не міг спати і цілком знесилів.
– Може, з нами погуляєте?
– Ні, сьогодні я вже нікуди не піду. Гей! – вигукнув Ток і схопив мене за руку. І враз його облив холодний піт.
– Що сталося?
– Що таке?
– Мені здалося, начебто з он того автомобіля виглянула зелена мавпа.
Я трохи захвилювався, хотів було відвести Тока до лікаря Чака. Ток не згоджувався, а пильно, якось підозріливо глянув на нас і проказав:
– Я зовсім не анархіст, майте на увазі. До побачення. А бачити Чака – крий Боже.
Ми зчудовано подивилися йому услід. Та де там ми! Лише я. Бо студент Рап посеред вулиці взяв голову між ноги і так позирав на світ. Подумавши, що він збожеволів, я смикнув його:
– Що це за жарти? Що з тобою?
Рап протер очі й напрочуд спокійно відповів:
– Мені стало сумно, тож я і глянув на світ навиворіт.
Але й це не зарадило.
XI
Ось уривки з книжки філософа Мага "Афоризми ідіота":
Якби-то щастя йшло в парі з мукою, а спокій – з утомою…
Ідіот усіх, крім себе, вважає ідіотами.
Себе обороняти важче, ніж когось. Не віриш – глянь на адвоката.
Ми любимо природу, бо вона не почуває до нас ні ненависті, ані заздрощів.