— Судячи з усього, сер, він саме з таких. Для нього це не первина.
— Що саме? Він уже зникав із цього солідного вест-ендського готелю?
— Ні, не зовсім так — не завжди повертався додому, коли його чекали. Іноді на цілий день зупинявся у приятеля непроханим гостем або не з'являвся у призначений час. Отакі-то справи.
— Так, так,— протяг Батько. — Що ж це звучить гарно, правдоподібно і вписується у схему, чи не так? Коли саме, ви сказали, він зник?
— У вівторок, дев'ятнадцятого листопада. Сподівалися, що він візьме участь у конгресі. — Інспектор Кемпбел нахилився і уважно переглянув кілька аркушів на столі. — Ага, Люцерн. "Товариство дослідження біблійної історії". Це в англійському перекладі. Тепер це, здається, німецьке товариство.
— Конгрес відбувся в Люцерні. Мабуть, він старий?
— Шістдесят три, сер.
— І він так і не з'явився, га?
Інспектор Кемпбел підсунув папери до себе і ознайомив Батька з документальними даними.
— Не схоже на те, що він утік із хлопчиком з церковного хору,— відзначив старший інспектор Дейві.
— Сподіваюся, він щасливо повернеться,— сказав Кемпбел. — Але ми, звичайно, тримаємо справу на контролі. Ви особисто зацікавлені в цій справі, сер? — Він ледве гамував свою допитливість.
— Ні, — замислено проказав Дейві. — Ні, мене ця справа не обходить. Не бачу в ній нічого цікавого.
Запанувала тиша, промовистіша за всякі слова.
— І що ж? — після короткої мовчанки запитав інспектор Кемпбел, надто добре вишколений, щоб говорити ясно і недвозначно.
— Мене цікавить тільки дата, — проголосив Батько,— і Бертрамів готель, звичайно.
— Він завжди був на висоті, сер. Жодних проблем.
— Ну, от і добре, — сказав Батько і замислено додав: — Я хотів би оглянути це місце.
— Звичайно, сер,— сказав інспектор Кемпбел. — У будь-який зручний для вас час. Я сам мав намір там добре розглянутися.
— Я міг би піти з вами,— сказав Батько. — Я зовсім не збираюся втручатись у хід справи, просто хочу глянути на це місце. І цей ваш зниклий архідиякон, чи як там його звати, буде слушним приводом. Не звертайтеся до мене "сер", як ми туди прибудемо — ви підмочите свій авторитет. Я просто буду вашим підлеглим.
— Як, на вашу думку, сер,— поцікавився інспектор Кемпбел,— чи могла ця подія бути пов'язана ще з чимось?
— Поки що нема підстав так думати,— відказав Батько. — Але ж ви знаєте, як воно буває... Репутація готелю бездоганна, а це підозріло.
Він знову перетворився на джмеля, замугикавши пісню "Гайда всі на Стренд".
Два офіцери поліції разом вийшли на вулицю. Кемпбел у костюмі виглядав блискуче (він був стрункий), а на старшому інспекторові Дейві, одягненому в твідову пару, лежала печать провінційності. Костюм сидів на ньому як улитий. І тільки проникливий погляд міс Ґорріндж, коли та відірвалася від свого гросбуха, непомильно розпізнав їхнє ремесло. Вона чекала на їхній візит, бо сама повідомила про зниклого каноніка Пеніфазера і вже мала розмову з молодшими поліційними чинами. Вона ледь помітно кивнула головою дівчині-помічниці, яку тримала напоготові. Та вийшла їм назустріч і відповіла на шаблонні запитання, а міс Ґорріндж тихенько пересунулася у другий кінець столу і звідти з цікавістю спостерігала за обома чоловіками. Інспектор Кемпбел поклав перед нею на стіл своє посвідчення, і вона кивнула головою. Глянувши на гладку постать за його спиною у твідовому костюмі, вона помітила, що гість, ставши упівоберта, оглядає фойє та клієнтів, оглядає з неприхованим наївним захватом, як і належить добре вишколеному поліційному достойникові.
— Чи не хотіли б ви перейти до кабінету? — запитала міс Ґорріндж. — Там ми зможемо спокійно побалакати.
— Так, гадаю, так було б краще.
— У вас тут чудовий готель,— повернувши до неї голову, сказав гладкий, схожий на бугая, здоровило. — Комфортний,— додав він, захоплено дивлячись на великий камін. — Чудовий, старомодний комфорт.
Міс Ґорріндж задоволено всміхнулася.
— Так, справді. Ми пишаємося тим, що створюємо вигоди для наших відвідувачів, — сказала вона і повернулася до своєї помічниці. — Ти побудеш тут за мене, Алісо? Ось реєстраційна книга. Невдовзі прибуде міс Джослін. Вона неодмінно захоче поміняти свій номер, як тільки його побачить, але ти мусиш пояснити їй, що всі місця зайняті. У разі потреби, покажеш їй номер 340 на третьому поверсі й запропонуєш його натомість. Це не найліпший номер, але я певна, що вона зостанеться ним задоволена, не захоче міняти, щойно його побачить.
— Гаразд, міс Ґорріндж, саме так я і зроблю.
— Нагадайте також полковникові Мортімеру, що його польовий бінокль тут. Він просив потримати до ранку. Припильнуйте, щоб він не пішов без бінокля.
— Звичайно, міс Ґорріндж.
Давши ці вказівки, міс Ґорріндж окинула поглядом обох чоловіків, вийшла з-за столу і рушила до дверей із червоного дерева, проте без номера. Міс Ґорріндж відчинила їх, і вони вступили в невеликий, досить тьмяний кабінет. Усі троє посідали.
— Оскільки я знаю, зниклий чоловік — канонік Пеніфазер,— озвався інспектор Кемпбел. Він зазирнув до свого нотатника. — Я одержав повідомлення від сержанта Ведела. Розкажіть своїми словами, що ж усе-таки скоїлося.
— Я не думаю, що канонік Пеніфазер справді безслідно зник у буквальному розумінні слова. Гадаю, ви знаєте, що він міг просто десь із кимось зустрітися, з якимось давнім приятелем або знайомим, а то й поїхати з ним на науковий конгрес чи симпозіум чи ще кудись. Він такий неуважний.
— Ви давно його знаєте?
— О, так. Він приїздить сюди і наймає номер, дайте подумати, принаймні п'ять, шість років.
— Бачу, ви давно працюєте, мадам,— зауважив старший інспектор Дейві, зненацька втрутившись у розмову.
— Уперше я прийшла сюди, щоб не збрехати, чотирнадцять років тому.
— Чудове місце,— знову повторив Дейві. — І канонік звичайно зупинявся тут, коли приїздив до Лондона, чи не так?
— Так. Він постійно приходив до нас. Ще задовго до приїзду писав нам, щоб за ним зберегли номер. У житті був неуважнішим, аніж можна судити з документів. Він попросив зарезервувати для нього номер із сімнадцятого по двадцять перше. Протягом цього часу мав намір кілька ночей перебути десь-інде і пояснив, що хотів би зберегти за собою номер на час своєї відсутності. Він робив так частенько.