— Хочете сказати, зараз я не багата?
— Ні,— відповів Еґертон,— зараз ви багаті, але ви не маєте права розпоряджатися грішми, поки вам не виповниться двадцять одного року або поки ви не вийдете заміж. А доти грішми розпоряджатимуться ваші опікуни— Ласком, я та інші. — Він усміхнувся дівчині. — Ми не розтратили їх і не зробили нічого подібного. Гроші цілісінькі. Фактично, ми неабияк збільшили ваш капітал, удаючись до інвестицій.
— Скільки я матиму?
— У двадцять один рік або в разі вашого заміжжя вам належатиме сума приблизно шість-сім тисяч фунтів.
— Ціла купа грошей,— приголомшено промовила Ельвіра.
— Так, їх багато. Може, саме тому ніхто вам про це не казав.
Він пильнував за виразом її обличчя, поки вона обмірковувала його слова. Вельми цікава дівчина, думав він. Зовні — вилита тендітна панночка, проте далеко розумніша. Куди там до неї панночкам! Він сказав з ледь помітною іронічною посмішкою:
— Ви задоволені? Вона всміхнулася.
— Певна річ, чом би й ні.
— Це краще, ніж виграш на перегонах.
Вона згідливо кивнула головою, але думала про інше. Раптом різко запитала:
— Хто одержить спадщину, якщо я помру?
— Згідно з чинним нині положенням, ці гроші дістануться вашому найближчому родичеві.
— Це означає, що мені не вільно зараз скласти заповіт, чи не так? Тільки як виповниться двадцять один рік. Так мені казали.
.— Достеменно так.
— Далебі, це досить прикро. А якби я вийшла заміж і померла, то мій чоловік одержав би гроші?
— Так.
— А якщо я не вийду заміж, то найближчою моєю родичкою буде моя мати, і вона одержить ці гроші. Фактично, в мене зовсім небагато родичів. Я навіть не знаю своєї матері. Яка вона?
— Дуже чарівна жінка,— лаконічно відповів Еґертон. — Це скаже всяк.
— Чи хотілося їй коли-небудь мене бачити?
— Певно, хотілося. Гадаю, це цілком могло бути. Проте її особисте життя було таке заплутане, що вона, певно, визнала за краще, щоб ви, Ельвіро, виховувалися окремо від неї.
— Ви достеменно знаєте, що вона так вважає?
— Ні, по суті, я нічого про це не знаю. Ельвіра підвелася.
— Дякую,— сказала вона. — Дуже люб'язно з вашого боку, що ви про все це розказали.
— Гадаю, вас слід було поінформувати раніше,— відповів Еґертон.
— Шкода, що я не знаю нічого такого,— сказала Ельвіра. — Певно, дядько Дерек бачить у мені лише дитину.
— Ну, сам він уже не молодий. Як ви знаєте, ми з ним уже встигли підтоптатися. Вам слід враховувати наш вік при оцінці наших поглядів.
Ельвіра на мить завмерла на місці, не зводячи з нього очей.
— Невже ви справді вважаєте, що я ще дитина? — сердито кинула вона і додала:
— Сподіваюся, ви знаєте про дівчат куди більше, аніж дядько Дерек. Він жив тільки зі своєю сестрою. — Вона простягла руку і солодко проспівала: — Вельми вам вдячна. Сподіваюсь, я не стала на заваді виконанню вашої відповідальної роботи, — і вийшла.
Еґертон стояв, дивлячись на двері, які зачинилися за нею. Він випнув губи, свиснув, похитав головою, знову сів, узяв ручку і замислено постукав по столу. Потім підсунув до себе папери, але відразу відкинув їх назад і взяв телефонну слухавку.
— Міс Кордел, будьте ласкаві, розшукайте полковника Ласкома. Спершу зателефонуйте до його клубу, а потім на його адресу на вулиці Шропшир. — Він поклав слухавку, знову підсунув до себе папери і взявся їх читати, але думав про інше. Невдовзі почулися гудки.
— Полковник Ласком на дроті, містере Еґертон.
— Добре, сполучіть із ним. Хелло, Дереку! Говорить Річард Еґертон. Як ся маєш? Тільки-но у мене була клієнтка, ти її знаєш. Твоя підопічна.
— Ельвіра? — почувся здивований Дереків голос.
— Так.
— Хай йому чорт, чого вона до тебе приходила? Щось сталося?
— Ні, не в цьому річ. Навпаки, вона якоюсь мірою навіть задоволена своїм становищем. Дівчина хотіла знати все про свої статки.
— Сподіваюся, ти їй не сказав? — стривожився полковник Ласком.
— А чом би й ні? Який сенс приховувати?
— Ну, я вважаю недоцільним доповідати дівчині, що вона має одержати у спадщину такі великі гроші.
— Як не ми, то скаже хтось інший. Розумієш, її треба підготувати. Гроші — це відповідальність.
— Слушно. Але вона ще майже дитина.
— Ти певен у цьому?
— Що ти маєш на увазі? Звичайно, вона ще дитина.
— Я-б так не сказав. З ким із хлопців вона приятелює?
— Не розумію.
— Я питаю, хто її приятель. Вона приятелює з якимось хлопчиком, чи не так?
— Ні. Нічого подібного. Чому ти так думаєш?
— Вона про це не казала. Але я маю певний досвід. Гадаю, невдовзі ти дізнаєшся, що в неї є приятель.
— Запевняю тебе, помиляєшся. Вона отримала досить суворе виховання, вчилася в елітарному навчальному закладі в Італії. Там такі вільнощі не допускаються. Звичайно, вона могла зустрічатися з вродливими хлопцями, але я певний, що того, про що ти кажеш, і в заводі не було.
— Ну, мій діагноз точний — у неї є приятель, ще й, мабуть, небажаний.
— Але чому ти так вважаєш, Річарде? Чому? Що ти можеш знати про дівча?
— Дуже багато,— сухо відказав Еґертон. — Торік у мене були три клієнтки, двох із них звабили, а третю погрозами примусили погодитись на явно згубний шлюб. За дівчатами нині не можна наглядати так, як раніше. Нині обставини такі, що за ними взагалі важко встежити.
— Запевняю тебе, що за Ельвірою стежать як належить.
— Ти навіть уявити собі не можеш, на що здатні молоді жінки. Не спускай її з очей, Дереку. Постарайся з'ясувати, що в неї на душі.
— Дурниці. Вона проста, щира дівчина.
— О, ти не знаєш цих простих, гарних дівчат! її мати втекла з коханцем і стала призвідницею нечуваного скандалу, пам'ятаєш? А була ж іще молодша, ніж Ельвіра зараз. Що ж до старого Коністона, то він був найзапекліший дон жуан у всій Англії.
— Ти дуже мене засмутив, Річарде. Дуже засмутив.
— Тебе теж не завадить застерегти. Та мені надто не сподобалось одне з її запитань. Чому вона так жадає дізнатися, хто одержить у спадщину її гроші в разі її смерті?
— Дивно, що ти про це кажеш, бо вона ставила мені те саме запитання.
— Невже? Чому вона так рано думає про смерть? Між іншим, вона цікавилася своєю матір'ю.
— Я хочу, щоб Бесс зустрілася з дівчиною. — У Ласкомовім голосі почулися тривожні нотки.