III
Канонік Пеніфазер, усмак поснідавши, неквапливо чвалав через залу, коли згадав, що залишив ключа на столі. Він штовхнув обертові двері, й ірландський швейцар, що стояв біля них, спритно посадовив його в таксі.
— Куди вам, сер?
— О Боже,— злякано зойкнув канонік Пеніфазер,— куди ж це я думав їхати? — Рух на вулиці Понд-стріт зупинився на кілька хвилин, поки святий отець обговорював із швейцаром це важливе питання.
Нарешті каноніка осяяла ідея, і таксі помчало до Британського музею, а швейцар, широко всміхаючись, залишився стояти на хіднику. Але з готелю ніхто не виходив, і він почав походжати перед фасадом будинку, тихо насвистуючи якийсь давній мотив.
Раптом одне з вікон на першому поверсі Бертрамового готелю рвучко відчинилось, але швейцар навіть не повернув голови, поки з покою не долетів голос:
— Так ось де ти окопався, Міккі. Яким вітром тебе сюди занесло?
Він здригнувся і, круто обернувшись, пильно глянув у відчинене вікно. З нього виткнулася голова леді Седжвік.
— Не впізнаєш мене? — запитала вона. У відповідь чоловік радісно всміхнувся.
— Ба, кого я бачу,— вигукнув він. — Крихітка Бессі! Неймовірно! Після стількох років! Крихітка Бессі!
— Ніхто, окрім тебе, не зве мене Бессі. Як мені стогидло це прізвисько! Що ти поробляв усі ці роки?
— Те, се, — стримано відказав Міккі. — На сторінки газет, як ти, не потрапляв. Зрідка читав у пресі про твої пригоди.
Бесс Седжвік засміялася.
— У всякому разі я краще виглядаю, ніж ти,— проголосила вона. — Забагато п'єш. Ти завжди пив, як не в себе.
— Ти краще виглядаєш, бо завжди була при грошах.
— Гроші не пішли б тобі на користь. Заливався б горілкою і пішов би на жебри. О, так би воно й було! Що тебе привело сюди, хотіла б я знати. Як ти сюди влаштувався?
— Мені потрібна була робота. Я мав оці нагороди,— він провів рукою по рядочку медалей.
— Ясно,— сказала вона і, трохи подумавши, додала: — І всі справжні, га?
— Авжеж, справжні. А чом би й ні?
— О, я тобі вірю. Ти завжди був зухом, завжди був путнім вояком. Ти створений для війська, я цього певна.
— На війні служба підходяще заняття, а за мирних часів не обіцяє нічого доброго.
— І ти пішов у це кишло. От уже не гадала... — вона вмовкла.
— Ти це про що, Бессі?
— Ні про що. Дивно знову бачити тебе по стількох роках.
— А я тебе не забував,— похвалився чоловік. — Я ніколи не забував тебе, крихітко Бессі. Ах! Яка ти була гарна дівчина! Чарівна струнка дівчина!
— Страшенно нерозумна дівчина, от яка я була,— заперечила леді Седжвік.
— Тепер це ясно. Ти була досить легковажна. Якби мала розум, то не зійшлася б зі мною. Ти була вправна наїзниця. Пам'ятаєш оту кобилу...
— Тільки ти міг на ній їздити,— сказала леді Седжвік.
— Вона не раз пнулася мене скинути! А відчула, що не подужає,— здалася. Ах, яка вона була красуня! А щодо верхової їзди, то жодна місцева панія не могла тебе перевершити, прегарна постава, тендітні руки. Ти не знала, що таке страх! І, оскільки я можу судити, ти ні на крихту не змінилася: аероплани, перегонові машини...
Бесс Седжвік усміхнулася.
— Мені час сідати за листи. — Вона відійшла від вікна. Міккі перегнувся через огорожу.
— Я ніколи тебе не забував,— підкреслив він. — Іноді мені кортіло тобі написати.
З вікна почувся хрипкий голос Бесс Седжвік:
— Що ти хочеш цим сказати, Мікку Ґормене?
— Я просто сказав, що не забув нічого! Просто хотів тобі нагадати.
— Якщо я правильно тебе зрозуміла,— тим самим грубим голосом провадила Бесс Седжвік,— то я дам тобі невеличку пораду. Якщо ти вчиниш якесь паскудство, я застрелю тебе як собаку. Я вже застрелила кількох чоловіків.
— Може, десь за кордоном...
— Чи за кордоном, чи тут,— мені байдуже.
— Ах, Боже мій. Я вірю, ти могла це зробити. У його голосі вчувався захват.
— У Баліговлені...
— У Баліговлені,— відрубала вона,— тобі платили за те, щоб ти держав язик за зубами, ще й чималі гроші. Ти справно їх одержував. Більше від мене не одержиш, так і знай.
— То була б гарна, романтична історія для недільних газет.
— Ти чув мої слова.
— Ах,— засміявся він. — Це несерйозно. Я просто пожартував. Я ніколи не заподію шкоди моїй крихітці Бессі. Я триматиму язика на припоні.
— Вважай,— застерегла Бесс Седжвік. Вона зачинила вікно.
На столі, що стояв проти неї, в око їй упав незакінчений лист на вимочці. Вона взяла його, прочитала, зіжмакала і кинула в кошика на сміття. Потім різко підвелася зі стільця і вийшла, навіть не розглянувшись по кімнаті.
Менші за розміром кімнати для писання у Бертрамовім готелі нерідко здавалися порожніми, навіть тоді, коли там були відвідувачі. Два добре обладнаних письмових бюрка стояли напроти вікон, праворуч був столик із кількома часописами на ньому, ліворуч видніли два крісла з височенними бильцями, повернуті до коминка. Це були улюблені місця відставних офіцерів та моряків — вечорами вони воліли усамітнитися і спокійно подрімати перед ситною вечерею з чаєм. Хто заходив до кімнати написати листа, звичайно навіть не помічав їх, а вранці крісла часто взагалі порожнювали.
Та саме цього ранку обидва крісла були зайняті. На одному сиділа стара жінка, а на другому дівчина. Ця остання підвелася і з подивом дивилася на двері, крізь які вийшла леді Седжвік. Відтак повагом рушила до дверей. Лице в Ельвіри Блейк було мертвотно-бліде.
Хвилин за п'ять стара жінка заворушилася. Відтак міс Марпл вирішила, що її звичайний короткий перепочинок після вбирання та спуску по сходах вочевидь затягнувся.
Час було виходити надвір і втішатися чарами Лондона. Пройшовши крізь обертові двері, вона подумки смакувала всі його красоти. Ірландський швейцар, що знову заступив на чергування, повернув її до дійсності.
— Вам потрібне таксі, мадам,— твердо сказав він.
— Ні, мабуть, не треба,— сказала міс Марпл. — Здається, тут близенько автобусна'зупинка.
— Вам краще не сідати до автобуса,— наполягав швейцар. — Дуже небезпечно стрибати до автобуса в похилому віці: автобуси рвучко рушають з місця, раптово зупиняються і знову рушають. Вам відтопчуть ноги. Молодь нині геть бездушна. Я викличу для вас таксі, і ви поїдете, мов королева, куди забажаєте.
Міс Марпл поміркувала і згодилася.