Люби не було. Може, десь вийшла? Біля прилавка заводські хлопці наливали пиво.
— Гляньте на їхні плечі,— сказав я Миколі Івановичу.— На Олімпійських іграх такі плечі і то не часто побачиш. А тут на тобі — такі плечі!
В пролизах між ними щось забіліло, проскочив краєчок ока, і я побачив Любу. Обличчя без марлі, якась наче вища...
Микола Іванович скинув плащ-накидку, почепив на вішак, блиснули ордени і медалі... Хлопці один за одним повернули голови в наш бік. Подивилась на нас і Люба, наче впізнала мене.
До нас від кухні заспішив білий-пребілий чоловік: руки, як тісто, обличчя — перина. На перині різались дві чорненькі щілини — там мали бути очі.
— Добрий вечір,— забасила Снігова Людина.— Директор чайної. Іду, розумієте, вчора додому, дивлюсь: самоскид з буряками врізається колесом біля мого будинку в мур, а в мурі — осине гніздо! Так шофер в самосвалі в кабіні, а я йду без кабіни. Оси на кого? На мене. На руку, на морду налетіли всі скопом, навіть зі своїми дітьми, кусають, ще й кричать:
— А ти не знав, що у нас попереду зима! — і Снігова Людина засміялася.— 3 святом вас, з наступаючим! Курячих пупків хочете?
Микола Іванович реготав, таким я його не бачив. Директор подибав на кухню, Жора пішов до "Фантомаса" по каністру.
І ось Жора вже ставить під стіл каністру, директор несе білу емальовану миску з горою смажених курячих пупків.
Всі вчотирьох беремося за вечерю.
Коли за прилавком Люба лишилася сама, я підійшов до неї.
— Добрий вечір,— сказав я.— Ви мене пізнаєте? Я приніс борг. Вибачайте — раніше не міг.
— А хто це вам вус обсмалив?
— Де? Який вус?
— А ось гляньте,— Люба подала мені дзеркальце.
— Справді, обсмалений...
— І брови.
— Справді, і брови, а чому ж мені про це ніхто нічого не сказав? — я оглянувся на Миколу Івановича і Жору.
— А от цього я вже не знаю,— сказала Люба і додала: — Не віддавайте мені боргу, а краще підвезіть мене додому. Я відпросилася в директора. Мій брат в армію йде. Я поспішаю.
Люба жила далеко. І вибита буряковозами вулиця, і мокра темінь, і курячі пупки давалися нашому "Фантомасові" на цей раз важкувато. Жора загальмував: у жовто-водянистому світлі фар посеред дороги в калюжі по бороду блимала бузковими очима сіра козяча голова. Навколо калюжі, недобре поглядаючи на оточену козу, обтріпувались задрипані собаки.
— Та це ж наша Манька! — вигукнула Люба.— Як не припнеш — одірветься. Що по посадиш — об'їсть, но росте!
Жора посигналив, Манька рвонулась з калюжі в темінь, собаки за нею.
— Ото де світиться, отам ми живем. Наша хата крайня від степу,— сказала Люба.— А може, зайдете? Ще не пізно. Вілько в армію йде. І свята. Батьки будуть раді.
— Ні, дякуємо. Нам пора. А то начальство стружку зніме,— показав я на Миколу Івановича.
— Ну, тоді до побачення. Спасибі.
— Любо, а ви часом ніколи не були в Києві?
— А чого ж? Я там вчилась в кулінарному. До побачення.
Ми проїхали трохи вперед. Жора пошукав твердого, і ми розвернулись. Від хвіртки на дорогу вибіг голий до пояса чоловік і підняв руки.
Ми сиділи навколо груші посеред нової хати. Хата вже мала білі черепашникові стіни, мала вікна і двері, і лише крокви сходилися вгорі до груші.
— Ви вже звиняйте,— казав нам Любин батько, Іван Тимофійович.— Дощу сьогодні наче нема, і ми сіли не в старій хаті, а в новій. І хоча оно воно ще небо над головою і груша посередині — та хай уже буде. Прошу, вгощайтесь.— Іван Тимофійович показав на стіл. Микола Іванович зняв плащ-палатку, і люди за столами під грушею, побачивши генерала, якось принишкли. Незручно стало і генералові. Наша господиня, Любина мама, прошепотіла Івану Тимофійовичу:
— Та ти б пішов одягнувся. Іван Тимофійович сказав:
— А ти дай спершу людей пригостити. Зараз піду, ви нас звиняй-те, ми тут усі по-домашньому.
— А чого ж,— сказав Микола Іванович,— що тут такого! А де ваш солдат?
З-під виноградного листя висунувся клаповухий Вілько, покліпав на генерала жіночими віями, постояв і сів.
— А до тут солдат у цьому домі? — від хвіртки подвір'ям на коні їхав Гугенот. Мокра дідова Гугенотова дерев'яна нога стирчала з ночі на світло, а сам дід Гугенот, однією рукою притримуючи перехняблений мішок з кавунами, другою докурюючи сигарету, сказав:
— А може, солдат та поможе дідові кавуни з коня зняти? Вілько підвівся з-під нависаючого виноградного листя, обійшов
генерала і між старою і новою хатами пробіг до діда. Біля діда вже крутився найменший Любин братик Сашко Іванович. Гугенот царствено зліз з коня, цокнув дерев'яною ногою об подвір'я, пошпурив нею упалу грушку і, золотіючи на вітрі, підняв над собою Сашка Івановича:
— А чого у тебе на руці такий палець синій? Сашко сміявся угорі на дідових руках.
— Каменем сьогодні прибив! — сказала наша господиня і поцілувала діда в щоку.— Проходьте, тату.
— Сідайте, тату,— сказав Іван Тимофійович, взяв діда Гугенота під руку і повів у хату під грушу до столу.
— А чому дощ не йде? — спитав в небо відкритий рот Сашка Івановича.
— А ти сильно за ним скучив? — спитав Іван Тимофійович.— Оце, тату, наші гості: генерал, шофер і, не знаю, як вас величати...
— Та просто собі чоловік,— сказав дід Гугенот,— Хіба це так важно? Добрий чоловік, та й усе. Любо, а внеси-но бринзи. Щось мені після кавунів та бринзи захотілося. Доброго здоров'я,— сказав усім дід.— 3 наступаючими!
Люба підійшла до діда, білий халат її спалахнув ще більше, поцілувала діда швидко і тремко, наче було їй незручно, похапцем і побігла в стару хату по бринзу.
Зашелестівши грушу, вітер стих. Іван Тимофійович з прилиплим до спини грушевим листком щось тихо розказував Миколі Івановичу. Він говорив:
— Дзвонять. Підбігаю. Хто такий? Я. Ти? Я. Приїзди. Чим? Чим, питаю,— позаду Волга. Приїзди — розстріляю. Я кажу: ваш наказ не виконую: одбиваюсь. Приїздіть самі і розстріляйте мене тут на місці. А я не можу, бо відбиваюсь, мені ніколи...
Малиновий жар сигарети прописав ніч і десь упав під жоржинами. Іван Тимофійович продовжував:
— Ото війна!.. Сидиш під Сталінградом, зуби від мін випадають, а бігти ж то треба до Берліна... Врубали ми цю стометровку, оглянулись — сиві...
Потім ми заспівали. Дід Гугенот першим, за ним Іван Тимофійович, Микола Іванович, Сашко Іванович, Жора і я. Побравшись за руки навколо груші, ми стояли і співали "Цвіте терен"...