Для прикладу, можна згадати, як ця русифікація переводиться в життя. У 1939-40 р. в Першому Медичному Інституті в Харкові три професори викладали ще українською мовою. Це були проф. Фінкельстейн (мікробіологія), проф. Міл-лер (хемія) та лектор санітарної гігієни Анастасія Соболь. У 1941 р. Москва призначила на місце директора д-ра Ловлі, якого заарештували, Гаспар'яна. Тоді ж було винесено постанову в Москві, що всі кращі інститути в республіках стають інститутами союзного значення. Тож, прибувши до Харкова й почавши працю, Гаспар'ян по черзі викликав тих, хто ще викладав українською мовою й запропонував перейти на російську мову. Проф. Фінкельстейн попросив дати йому такий наказ у письмовій формі, але Гаспар'ян сказав, що ніякого писаного наказу він не дасть, бо це є постанова уряду. Так ліквідували там рештки викладання українською мовою.
Але якщо 15-20 років тому про окремі випадки перешкод у розповсюдженні літератури або про малі тиражі видань, про недобру мову в окремих виданнях можна було писати в газетах, то після падіння Шелеста й це заборонене.
Адже на з'їзді письменників України у присутності Шелеста письменники скаржились, що книжки видають дуже малими тиражами. Наприклад, замовлень є на 300 тисяч, а друкують 30 тисяч. Письменники вимагали, щоб папір ділили, як хліб, на кожну людину, але Росія, протягом всіх років від часів революції, для України давала надзвичайно малу кількість. А тому й виходило, що всі видання про минуле України, про успіхи наших театрів, мистців, про героїв часів козаччини — все це друкувалося з найменшими тиражами. Наприклад, чудові спогади Миколи Садовського Мої театральні згадки, про героїчне минуле українського театру, про те, як московська влада перешкоджала, забороняла його існуванню, видали тільки 3500 примірників, хоч Максим Рильський, який написав передмову до цього видання, висловив у ній радість, що видавництво погодилося видати цю корисну книжку масовим тиражем... Спогади Богдана Тобілевича про свого батька, славного корифея українського театру Панаса Сак-саганського, видали тиражем 2 тисячі, монографію про автора опери Катерина та автора Історії України-Руси М. Аркаса — лише одну тисячу прим. Спогади артистки Софії Тобіле-вич, дружини драматурга Карпенка-Карого (Тобілевича) — 2500 примірників. Навіть збірник сильветок різних діячів українського театру, мистців, корифеїв, автором якого був сам Максим Рильський (Про мистецтво) надрукували всього півтори тисячі. Можна б згадати про книжки, тиражі яких були всього по 300-500 прим., але й цього досить для характеристики обставин.
Русифікатори України дійшли навіть до такого абсурду, що в Україні тепер не можна післати телеграми українською мовою до іншого міста чи села в Україні, тоді як з Австралії чи іншої країни можна слати телеграми латинкою, але українськими словами.
Наприкінці ще варто згадати, що русифікація України йде в парі з винародовленням нашої нації так шляхом влаштовування штучного голоду, як і триманням населення у злиденних обставинах.
Ще за царських часів приріст населення України доходив до 21% щорічно, а за переписом 1959 та 1970 рр. ці показники зменшились в Україні до 9%. Але пересічний приріст населення СРСР становить 16%, а в Росії 13%.
Таким чином всі ці відомості свідчать, що це не одинокі випадки, а широкий плян московського уряду швидкими темпами ліквідувати всі національні мови в СРСР, крім російської, а найперше українську, щоб створити Единую неделимую Россию з одною мовою, одними звичаями.
І хай не здивує читача, що тепер в Києві, Полтаві, Чернігові, Дніпропетровську та інших містах чимало батьків самі звертаються до відділів освіти чи шкільництва з проханням перевести школи на викладання російською мовою. А що у школах з російською викладовою мовою перевагу в прийнятті до школи мають росіяни, то чимало української молоді міняє укі раїнську національність на російську, бо все життя, всі організації, установи зрусифіковано. Отже українську мову влада зробила непотрібною, і це найбільше русифікує населення. Отже зроблено дуже хитро й підло. А зовні представники влади кажуть, що у них повна національна воля: хочеш — іди до української школи, хочеш — до російської. Тільки людям з українською мовою немає місця на рідній землі в урядових та інших установах.
Та ось ще новий доказ: на одному з недавніх виступів Л. Брежнєв сказав: Хто не хоче вивчити російської мови, той ставить себе поза межі нашого суспільства.
Так Москва русифікує Україну.
УКРАЇНСЬКИЙ ГУМОР ТА ЙОГО ТВОРЦІ
Коли говоримо про український гумор, то тим самим згадуємо найяскравішу вдачу українського народу. Від найдавніших часів і в найтяжчі часи нашої історії цей гумор скрашував людське життя, скріплював людські душі в час розпуки, додавав сили і в боротьбі проти ворога. Ми знаємо, як розлягався, гримів сміх від жартів у запорізьких куренях на Січі, як щедро він розсипаний по чисельних українських на-родніх піснях, яких Україна нараховує до 200 тисяч. А скільки тих дотепів, анекдотів, сміховинок, веселих приказок, прислів'їв, небелиць, нісенітниць золотими іскрами поблискує в нашій народній творчості!
Науковці-психологи доводять, що почуття гумору є надзвичайно позитивною рисою. Людина, позбавлена гумору, — писав один науковець, — доходить до розпуки. Правда, не завжди цей гумор між людьми буває витончений, часто буває навіть вульгарнуватий, але й він тримає людину міцніше на життьовому шляху, скріплює її душу і віру в перемогу її ідей, плянів. Тому ми мусимо гордитися, що тяжко знайти українця, що не мав би гумору.
В Україні з давніх-давен не було села чи хутірця, щоб не було там кількох доморослих дотепників чи вроджених гумористів, що втішалися великою популярністю серед своїх людей, слухачів.
Цей властивий український народній гумор мав великий вплив і на літературну творчість. Уже в 16-17 століттях бачимо вплив того народнього гумору на писання творів тодішніх авторів. Усім відомі інтермедії Я. Гаватовича, що з'явилися в 1619 році в вертепній драмі.
Численні дотепи, жарти, приказки, анекдоти висміювали ледарів, п'яниць, злодіїв, підлабузників, хабарників, підступних та нечесних москалів, дотепних і хитрих циган, спритних жидів, недобрі подружні взаємини чи обставини, злючих чоловіків та жінок, зрадливість, а часом навіть і служителів тодішньої зросійщеної церкви.