На щастя, початки його літературної творчости припали на період, коли в 1953-му році помер Сталін і почалась тимчасова відлига. Тоді на літературному обрії з'явилась ціла плеяда молодих талановитих поетів, так званих шестидесятників, серед яких були такі, як Ліна Костенко, Вінграновсь-кий, Драч, Коротич та низка інших, що відразу блиснули своєю майстерністю і сміливістю. Серед них був і Василь Симоненко.
Як пише автор передмови до посмертної збірки "Пое-зій",Борис Олійник, до появи збірки поезій Симоненка "Тиша і грім", на нього не звертали особливої уваги ні критики, ні колеги, хоч він писав оригінально і сміливо, але з появою цієї першої збірки відразу всі звернули увагу на його простоту, незвичайність, глибину змісту й новаторство у відкритті незайманих пластів тематичних та ідейних. Автор цієї передмови пише, що коли він прочитав вірш Симоненка "Дід умер", то з перших же рядків йому перехопило дух. Оглуш ливо прості, вони, обминувши мозок, прямо навиліт пронизали серце своїм трагізмом.
* Найновіша збірка В. Симоненка під назвою "Лебеді материнства" (поезії, оповідання, гуморески, казки, дружні шаржі), вийшла 1981 р. накладом в-ва "Молодь" у Києві.
Василь Симоненко в молодому віці
Справді, поезії Симоненка, як бачимо й ми, дмухнули чимсь свіжим, сказали нове слово, принесли нові теми й ідейне спрямування, де було багато чистої правди, якої боялися сказати інші. Уже в цій першій збірці автор висловлює свої принципи й погляди:
Хай заляжеться тиша навколо, Й знову стану, як ви, німим, Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім.
В іншій поезії він висловлює увагу до минулого й до тих, що передчасно потрапили до могил:
Зі мною говорять могили Устами колишніх людей, І їх нерозтрачені сили Пливуть до моїх грудей...
Симоненко також протестує проти заскорузлости, державно-партійних канонів, що звужують розвиток творчосте, висловлює прагнення до поступу й вільної думки для молоді:
То чого ж стогнати кучеряво. — Що за діти, хай боронить Бог! Юність має на тривоги право, Що ж то і за юність без тривог!
Хай ми посинієм од натуги, Поступ не зупиним все одно: Нові покоління не папуги,..
У своєму глибокому ліричному вірші "Грудочка землі", що був надрукований в першій його збірці "Тиша і грім", а написаний ще раніше, бачимо, як він любить свою рідну землю, як органічно зрісся з її піснями, красою природи:
... З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої земаі.
У вірші "Лебеді материнства", що належить до найкращих його творів, Симоненко остерігає, щоб серед своїх людей менше було перевертнів і покручів, які, потрапивши на іншу землю (Найбільше це торкається Росії, але яке ж актуальне і для нас!), цураються своєї мови, звичаїв, міняють навіть національність. В цьому творі він сказав пророчі слова:
Можна вибрать друга і по духу брата, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можеш вибирати друзів і дружину, Та не можна рідну матір вибирати.
У бадьорому закличному вірші "Гей, нові Колюмби, Ма-іеллани" поет рветься думкою і мріями до нових висот, до знань історії своєї країни, хоче вирватися з застиглих принципів і приписів трафаретної дійсности:
Кораблі! Шикуйтесь до походу! Мрійництво! Жаго моя, живи! В океані рідного народу Відісривай духові острови!..
Жоден вітер сонця не остудить, Півень землю всю не розгребе! Україно! Доки жити буду, Доти відкриватиму тебе.
^ А про тих, хто скривдить рідну землю, хто поставиться байдуже до старань нашого народу, висловлює страшний гнів і погрози:
Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить,
Із прокляттям безвість проковтне!
Таку саму свою беззастережну відданість рідній землі, Україні, висловлює він і в поезії "Україні".
У низці його поезій відображено й інтимні почуття: щирість, погляд на зраду, на ставлення до дівчини:
Для кохання в нас часу мало, Для мовчання цілі віки. Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки.
Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене-
Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.
У творі "Обдурена" поет показує образ бездушної людини, що до інтимних справ, чи, просто кажучи, в коханні по-ЕОДИТЬСЯ з дівчиною підло й нечесно:
Він байдуже потис їй руку І не чув її милих докорів, І так довго стогнали по бруку Перестуки її підборів.
І стояв він, тупий, плечистий І байдужий, немов колода. І здалося — на ціле місто Заридала вона на сходах.
Симоненко хоче бути чесним з собою і пробує боротися проти всякого зла й фальшу, але в тих обставинах це не така легка справа. Людина, що піде, як казав Іван Багряний, "по дорозі, обсипаній камінням", може швидко зломити собі карк. З вірша видно, що на нього тиснуть дві протилежні сили — правда і облуда, викликаючи в поетичній душі біль і вагання, що бачимо в таких рядках:
Я знову сам воюю проти себе — Два чорти скарапудились в мені. Один волає: "Зупинись! Не треба!" Штовхає інший: "Не спиняйся,ні!"
/ я іду, і падаю, і знову Спішу вперед або плетусь назад. Мені дарма, що брехні і обмови Об мене торохтять, Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги, Топчу улесливости мох. І щоб мені не збитися з дороги, То треба дослухатися обох.
Та, мабуть, добра половина поезій Симоненка відображає турботи про безправну людину, де чимало місця присвячено долі жінки-колгоспниці. Це бачимо вже в одному з перших його віршів збірки "Тиша і грім". Він має назву "Піч". Здається, така проста тема, але як же автор зумів майстерно показати, як ця сільська жінка віддала багато років свого здоров'я і праці біля печі, скільки в пащу цій ненажері тітка вкинула кращих літ, як сажа в'їлась чорним глумом у пелюстки її долонь, і закінчує рядками:
Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа.
В іншій поезії автор малює гірку долю баби Онисі, в якої було три сини, але всіх їх уже нема, і на кожній її волосині морозом тріщить зима. А далі пише:
Я горя на світі застав багато, Страшнішого ж горя нема, Ніж те, коли старість мати В домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки, Ніж сумно з-під сивих брів Дивитись щодня, як внуки Ростуть без своїх батьків.