Остапові Вишні спершу платили за фейлетони по 25 карбованців, а пізніше навіть по 100. На той час це були поважні гроші, бо рядовий службовець діставав тоді близько 100-125 карбованців на місяць.
Та роки 1930-33 стали крутим поворотом як у долі України, так і в долі багатьох письменників. Почалися напади в пресі на письменників, що належали до ВАПЛІТЕ та ПРОЛІТ-ФРОНТУ. У 1931-му році було урядово ліквідовано всі літературні організації й створено лише одну, що мала назву ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), до якої увійшли тільки так звані ортодоксальні, тобто ті, що стояли цілком на партійних позиціях, диктованих Москвою. Всі інші письменники вважались лише попутниками.
Тож у 1930-му році в київському журналі "Життя і революція" з явилась погромна стаття О. Полторацького Що таке Остап Вишня. Можна припускати, що написав він її на доручення "згори". Остапові Вишні закидалось багато гріхів: ворожа куркульська ідеологія, примітивізм, націоналізм тощо. Той же Полторацький подав цю статтю, що мала
* Чубар теж розстріляний, а Гр. Петровськоро змусили, як і тепер ІСи-риченка та Шелеста, залишити терен України.
Остап Вишня з сином Вячеславом. 1928 р.
75 — 100 сторінок, до ДВУ (Державне Видавництво України), щоб видати книжкою. Рукопис потрапив до масового сектору, де був редактором партієць Портнов. На вимогу сектору художньої літератури той рукопис передали до них. Там редактором був Михайло Яловий* знаний в літературі, як Юлі-ян Шпол (псевдо), дуже добра й мила людина. Ознайомившись із змістом цього пасквілю. Яловий забракував його, і твір не побачив світу. Тим часом Остапа Вишню перестали друкувати. Остання його книжка вийшла в 1933-му році. Це був 4-тий том його творів, що мав 415 сторінок. Вийшов тиражем в 20 тисяч прим. Почалися вже масові арешти письменників, а на селах вже лютував страшний голод, вмирали мільйони селян.
З'їздивши з Аркадієм Любченком на село й побачивши пухлих та померлих людей і, знаючи, що його чекає арешт, 13-го травня 1933-го року покінчив самогубством Микола
* Незабаром теж був заарештований і зник в казематах НКВД.
Хвильовий, а слідом за ним нарком освіти Микола Скринник, який донедавна провадив українізацію. Незабаром заарештували й Остапа Вишню. Завідувач господарською частиною видавництва "ЛіМ" Василевський з усмішкою сказав, почувши про арешт Остапа Вишні: Это большого гуся взяли...
Минуло небагато часу, як заарештували й дружину Остапа Вишні, артистку Варю Маслюченко. Разом з восьмилітньою донечкою вони опинились аж біля Архангельська. Там вона жила в бараках для засланців на острові, а до праці ходила за 8 кілометрів до Архангельська, де працювала прибиральницею. Всі ці околиці тоді були заповнені людьми, висланими з України. Одні працювали на примусових роботах, інші перебували в концентраційних таборах.
Про поневіряння й звірячі знущання над Остапом Вишнею на засланні, де він був уже близький до смерти, згадаємо пізніше, зокрема із спогадів артиста й режисера Йосипа Гірняка, що часто перебував в тих самих таборах.
Але почалась війна. Німецькі війська вже заглибились на терен Радянського Союзу, захопили Україну й наближались до Москви. Шукаючи порятунку, влада вирішила повернути з заслання головніших письменників, щоб їхньою працею підсилити пропаганду проти німців. Як згадує Юрій Смо-лич, "Українська колонія — ЦК партії, Рада Міністрів, редакції, партизантський штаб — розташувались у спорожнілій прифронтовій Москві: "установи" — на Тверському бульварі 18 та на Трубній площі; гуртожитки — на Трубній та Радянській; щасливчики проживали в готелі "Москва" — там навіть трохи діяло спалення"*.
І от у цей критичний для країни час, наприкінці 1942-го року, Бажанові та Довл^енкові було доручено скласти список репресованих українських письменників, "котрі дорогі народові, особливо зараз — у грізну годину Вітчизняної війни". Цей вираз чи вислів звучить глибокою іронією: чи автор навмисно так висловився, чи не збагнув всього фальшу й фарисейства. Коли їх мордували, розстрілювали, тоді вони були ворогами, а тепер, колті припекло, стали "дорогі народові", бо ж на засланні було більше ста українських письменників та поетів.
Почали складати список, який щодня ріс, побільшувався, бо хтось із письменників прибував з фронту, забігав на Тверський бульвар і на питання порад з боку Довженка та Бажана додавав прізвища нових засланців-письменників "дорогих народові". Першим у тому списку стояв Остап Вишня.
А вже на початку 1943 року подзвонив телефон до редакції ж. "Україна", який редагував Юрій Смолич. Дзвонив Рильський:
* Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. "Радянський письменник". 1968.
— Юрію Корнійовичу, — казав він схвильовано, — а чи знаєте, хто зараз сидить тут у мене?
А Рильський теж лише недавно приїхав з Уфи, куди було вивезено українських письменників, що вціліли Смолич, звичайно, не міг вгадати, хто сидів у Рильського. Тоді Рильський сказав:
— Павло Михайлович.
— Який Павло Михайлович? — не зрозумів Смолич, думаючи, що хтось із письменників-фронтовиків прибув. Та Рильський уточнив:
— Остап Вишня, — сказав він.
— Боже мій! Вишня?!
— Даю йому трубку ...
В телефонній трубці зашелестіло й загуло, — пише Смолич, — і йому здавалося, що виє хуга та потріскує сніг на морозі десь на далекій півночі. Відомо, що голос в Остапа Вишні був хрипкуватий, а після майже десятирічного заслання, певно, ще хрипкіший став, та Юрій Смолич пізнав його. Але велике нервове напруження й схвильованість не дали сказати більше, як: Юрію Корнійовичу ... та Павле Михайловичу. В обох текли сльози. І Рильський домовився, що вони відразу приїдуть.
Вишня поруч Рильського виглядав знищений, худий, у кожушку й вушанці та валянках. Тут уже був і Юрій Яновсь-кий, який зняв перед Вишнею шапку і вклонився до землі. Потім обіймались, дивились один на одного й мовчали. На обличчі Вишні було безліч зморщок, очі ніби зробились менші, а чоловічки чорніші. Остап Вишня ніби дивився на них здалеку прибитим поглядом, як через вулицю. Це був насторожений погляд-запитання: як вони до нього поставляться?