На останньому підйомі перед Вороновим пагорбом Сесілії довелося йти "ялинкою", щоби не ковзали лижі. Незабаром вони уже стояли на самісінькій вершині. Тут дерева не росли. Сесілія піднесла одну палку і показала на засніжений ландшафт, скупаний в блакитному місячному сяйві.
– Як я була маленькою, вірила, що оце – дах світу, – сказала вона. – А коли бабуся розповіла про Одіна, який сидить на високому троні й зорить за світом, я уявляла собі, що це саме тут. Ти, напевно, чув про його воронів?
Аріель кивнув:
– Гуґін і Мунін. Це означає "думка" і "розум".
– Бабуся теж так казала. Воронами, яких він посилав по світу, були його думка і розум.
Аріель знову кивнув, а тоді сказав щось досить дивне:
– Певно, пригадуєш, як ми розмовляли про "внутрішнє око", яке має кожна людина, однак найбільше значення воно має для сліпців. Воно теж складається з "розуму" та "думки". Гуґін і Мунін були ще внутрішнім оком Одіна.
Сесілія дивилася на нього широкими очима. Чому це не спадало їй на думку раніше?
А ангел Аріель продовжував:
– Бог – усезнаючий. Крім того, він може бути присутнім у багатьох місцях водночас. Одін не мав такої сили, зате у нього були ворони. Так він теж став майже всезнаючим.
Сесілія знову показала палкою на долину внизу.
– Бачиш усі ті обійстя? – запитала вона. – Майже в кожній хаті я когось знаю. Там, унизу, школа…
Біла стрічка, що в'ється по долині, – річка. Вона називається Леіра. Маріанна живе у жовтому будинку з іншого боку річки.
– Я знаю, Сесіліє.
– Унизу ліворуч видніються вогники села Клефти, а гора ген там називається Відьомською. Єссгейм в іншому напрямку.
– Усе це я знаю, – знову повторив Аріель.
– А там видніється наша стодола. З-за великої сосни зі світелками визирає крайчик нашого будинку. Вікно ліворуч на другому поверсі – то моя кімната.
– Через те вікно я проходив уже не раз, – сказав Аріель.
Він завис кілька сантиметрів над землею, щоб, доки вони розмовляли, бути на рівні Сесілиних очей. Його блакитно-зеленаві сапфірові оченята блистіли в місячному світлі.
– Якби ти зараз стояла біля вікна і дивилася на верхівку Воронового пагорба, то змогла би побачити нас на вершині. Тоді б ми тобі, мабуть, помахали руками.
Сесілія аж прикрила рота долонькою. Ну, хіба це не містика? Вона відчувала: щось тут не те, але не могла до кінця збагнути, що ж саме.
– Тато щохвилини може увійти до моєї кімнати подивитися, чи я сплю. Якщо він зараз прийде, то перелякається. "О, ні, – скаже. – Пташка вилетіла з гнізда".
– Хочеш, я подивлюся, чи він спить?
– А ти можеш?
Аріель зник, і Сесілія зосталася сама між небом і землею. На кілька секунд їй здалося, наче вона втратила брата-близнюка, та наступної миті він знову стояв поруч.
– Обоє сплять, – запевнив ангел. – Мама лежить, сховавши лице у ямці татового плеча. Будильник наставлено на пів на четверту.
Сесілія полегшено зітхнула:
– Як яскраво світить місяць!
– Це тому, що усе навколо темне. Коли світло світиться у повній темряві, не пропадає жоден промінчик.
– Але ж місяць, власне кажучи, посилає не своє світло, – докинула Сесілія. – Він віддзеркалює сонячні промені.
Аріель урочисто кивнув:
– Але й сонце не посилає своє світло. Воно – тільки дзеркало, що позичає сяйво у Бога.
– Справді?
– Не бійся, дурника з тебе не роблю.
– Я розумію… Просто ніколи не думала, що сонце позичає світло у Бога, так само, як місяць у сонця.
Вона сперлася на палиці й задивилася на сніг у долині. Коли знову глянула вгору, Аріель уже злетів вище і тепер витав просто перед нею.
– Ти також позичаєш своє сяйво у Бога, Сесіліє. Ти теж дзеркало Бога. Бо що ти без сонця а що сонце без Бога?
Сесілія усміхнулася:
– То й я є маленьким місяцем?
– І саме в цю мить осяваєш мене.
– Ти дивно оповідаєш. Усе звучить так урочисто, аж мені мурашки сипнули поза спину.
– Говорячи про небесну красу, не уникнути дрібки урочистості.
– То, може, розкажеш, нарешті, про небо?
– Я уже почав свою розповідь.
Він показав рукою на небесне склепіння. Місяць світив так ясно, що видно було лише кіль блідих зірочок.
– Перш за все мусиш збагнути, що ти уже на небі, – сказав він.
– І оце небо?
Ангел Аріель кивнув.
– А що ж іще? Земля – тільки маленька пилинка у безмірному небесному просторі.
– Ніколи про це так не думала.
– Це – Небесна Земля, Сесіліє. Райський сад, де живуть люди. Ангели живуть деінде.
– У всесвіті?
– Можливо, і у всесвіті, це не має значення.
Сесілія знову оперлася на лижні палиці й задивилася на сніг.
– Загадково, – мовила вона. – Як загадково.
Аріель глянув на неї з викликом.
– Як на мене, усе дуже просто.
Сесілія заперечно похитала головою.
– Мені зажди було цікаво, де ж знаходиться небо, – сказала вона. – Жоден з космонавтів не бачив ані сліду Бога чи ангелів.
– Але й ніхто з дослідників мозку не бачив ані сліду думки. Нікому з дослідників сновидінь не вдалося побачити сни інших людей. Але це ще не означає, що в головах людей відсутні думки або сни.
– Звичайно…
– Ніхто ж не бачив тебе на безкрайому пляжі, коли ти сама собі приснилася на ньому. Ми вже не раз про це говорили.
– Гадаєш, у всесвіті юрмляться ангели?
– Певен. Бо ж не створив Бог універсум таким великим без будь-якої на те причини. А тому, що нам не дано ні змерзнути, ані обпектися, ми можемо перебувати у всесвіті, де заманеться, на всіх небесних тілах. Для людей із плоті та крові придатні умови Для життя лише на Землі, де в міру холодно і в міру тепло. На інших планетах або надто холодно, або ж надто спекотно. Якби Земля знаходилася трохи ближче до Сонця, її кліматичні умови стали б нестерпними для людської плоті та крові. А якби вона була ближче до Плутонію, то люди перетворились би на крижані скульптури.
Ангел пролетів дугою у повітрі і одразу ж повернувся, зависнувши перед дівчинкою десь за півметра до землі.
– Ти бував на Місяці? – спитала вона.
Він відповів, не вагаючись:
– Танцював балет.
– На Місяці?
Ангел кивнув:
– От було потішно, коли там висадилися перші люди. Нас було багато, ціла компанія. Але ні Армстронґ, ані жоден з решти космонавтів не бачив нас. Вони думали, що нікого, окрім них, більше немає. І тому так пишалися, бо вважали себе першими візитерами на Місяці… Знаєш, що сказав Армстронґ, вийшовши з місяцехода?