Не мало було клопоту, заки спакували до воза цілий закуплений крам. Вандзя задзвонила і зажадала рахунку. Рахунок був не великий, бо почислено за покій 80 кр., за постаємне 20 кр., а за воду 4 кр. Але Юзьові і цього було шкода, бо на площі коло яток не платиться нічого. Та на цьому не кінець, бо кельнер і сторож наставили лапу, щоби їм дещо вткнути. Юзьо про це і чути не хотів і це уже заплатила Вандзя, щоби рату-вати гонор свойого чоловіка.
Юзьо аж відотхнув свобіднійше, як виїхали з міста. Не говорив нічого, бо у дусі рахував, кілько його нинішна їзда коштує. Усьо, кромі рогачок, уважав за змарновані гроші. В інтересі цілости свойого маєтку постановив собі, як найрідше їздити з Ван-дзею до міста. Добре ще, що не дався намовити на купно брички, бо був би мусів пожичити гроший у жида.
По цім усім, як Юзьо поводився сьогодня, можна легко догадатися, що йому Вандзя по дорозі наговорила, як він повинен виїздити з жінкою до міста...
XIX.
Михась видів зі свойого огорода, що Юзьо їде до міста. Цікава річ, за чим вони? Чейже не було потреби так зараз до міста телепатись... Доперва пере-дучера приїхали. Відтак каже до жінки.
— Не знати, куди Юзьо повіз свою паву?
— Мусіли поїхати за справунками...
— А Господи, Святий! чи ще її мало того граття, що понавозила?
— Нераз, Михасю, покажеться потреба такої малої дурнички, без котрої годі щонебудь зробити...
Михась не сказав більше нічого, Міхаліна зміркувала з цього, що чоловік помяк і загадала ще дещо на нім ви могти.
— Знаєш, Михасю, що такі відносини до Юзя, як наші, то неможливе...
— Ну, щож я маю робити?
— Правда, що Юзьо оженився проти твоєї волі, та вже годі, сталося! Але через це знова годі відцуратися дитини, а навпаки, треба, щоби ми до них зблизилися і не випускали їх з під своєї опіки та впливу...
— Нехай собі роблять, що хотять! — відрізав Михась.
— Так зле, Михасю. Коби ти знав, який той наш Юзьо бідний! Аж серце крівавиться, дивлячись на нього,— і Міхаліні станули сльози в очах.— Та, що він цьому винен, що залюбився на смерть і звязав-ся словом, а відтак присягою? Він страшно терпить. Тепер ні в кут ні в двері. До тебе не має сміливости, бо не послухав твоєї ради, жінку любить страх і готовий її зівсім піддатися, тоді може зійти зівсім нінащо...
— Щож я на це пораджу? — оправдувався Михась.— Моє сумління чисте, бо я йому щиро відраджував...
— Треба, Михасю, до них зблизитися. Треба його підпомагати і радою і впливом, треба і на неї впливати, щоби тямила, що не пішла за пана але за шляхтича...
— Вибачай, Міхаліно, але я до них не піду!
— Михасю, не говори так! Таж це твоя дитина... Не він же усьому так дуже винен, що послухав серця. Нагадай собі, що і ти був молодий... Ей, Михасю! щоби ти відтак не нарікав, що твоя дитина піде марно у могилу...
Того Михась найбільш боявся. Похоронити дитину він уважав найбільшим нещастям для себе.
— Та нехай,— каже він,— вони перше до мене прийдуть... Та бійжеся Бога, то я, старий, маю до них перший іти? Такого ще світ не видів! Всеж я батько, хочби і супроти тої Ванди... Вона знала, за кого йде. А то приїхала уже від коли та не ласкава показатися... Яка мені ось магніфіка!...
— Я не уважаю, щоби це з пихи,— замітила Міхаліна.— Вона не в лісі вихована і знає повинности невістки супроти тестя...
— То чомуж не прийде?
— По просту боїться, що її не приймеш, боїть-соро-му...
— Я також не в лісі виховався і умію пошанувати гостинність.
— Але її може так здаватися, хочби з цього, що подружжя це вийшло проти твоєї волі, а ти навіть на весіллю не хотів бути. З цього можна богато чого сподіватися...
— Скажиж сама, чи я міг бути?
— Не входжу в це, чи міг, чи ні, але тепер можеш. Оттак, щоби бодай поступити заглянути, щоби їх осмілити... Тим би ти, Михасю, усьо лихо направив. Як би ти бідного Юзика бачив, як він йшов до слюбу... Виглядав, як смерть, як сирота приступав по благословенство до мене самої... і не одне прикре слово долетіло до його уха, що гості між собою шептали...
Михась не знав, що сказати. Жінка переконала його зовсім. Мусів признатися, що і він трохи завинив, що не наглядав сина, куди він їздить, та дав йому волю...
— Ну то піду в неділю., дайте мені уже спокій! — сказав Михась.
— Так, так, мій друже! — підхопила утішена Міхаліна,— треба піти конечно, бо так лиш вік закислимо собі і рідну дитину вженемо у могилу...
Міхаліна говорила правду, але лише що до Юзя.
Юзьо аж счорнів з грижі. Перші хвилі його супруж-жа були затроєні, а він мав доперва двайцять літ. Не смів приступити до батька, хоч йому серце кровави-лося і пригадувало синівські обовязки. Він добре тямив, що поступив на власну руку, що видурив від батька, хоч правда несвідомо, свою власновільність, а тим самим укоротив його право. Совість не давала йому супокою. Тої грижі сумління, не могло йому розігнати гарне личко молодої жінки. Він хоч любив Ван-дзю безконечно, пізнав зараз по першім побуті у місті, що вона не для нього, а він не для ньої пара. З другої сторони його честь наказувала йому вину цього по-дружжа взяти на себе і робити так, щоби Вандзя не мала причини ^калувати того кроку. Тимто Юзьо попав на невластиву, лиху дорогу. З цього він прийшов до заключения, що Вандзя пожертвувала собою для нього, бо у цьому супружжі вона не могла мати ніякого інтересу. Вона пожертвувала собою для нього, то він повинен пожертвувати собою для ньої. Юзьо зміркував тепер, що ціле його життя зломане на віки, отже нехай би хоч його дорога Вандзя могла бути щаслива. Хоч його природне самолюбство бунтувалося проти цього, щоби посвячувати себе для другої людини без взаїмної посвяти, то таки він переміг себе та порішив терпіти до смерти..
Ванда знов дивилися на ту справу так само, як Юзьо, розуміється з користю для себе, хоч іскорка тої вродженої чоловікові справедливості перечила тому. Але Ванда, щоби виробити собі незалежне становисько, вмовляла в себе заєдно, що вона пожертвувала себе для Юзевого щастя. Вонаж з ліпшого дому, призвичаєна до ліпшого, вийшла за простого шляхтича, з котрого колишня двірська політура уже стерлася. Тої трохи любови, яку почула до здорового і гарно збудованого шляхтича, уважала вона аж надто достаточною нагородою. У ньої побороло самолюбство і любов і почуття обовязку та справедливості. Тим, що Юзьо для неї поріжнив себе з батьком, вона ніраз не журилася, її було із цим добре. Як би інакше було, то би батько готов узяти сина під свій вплив, та не одно йому підшепнути, щоби не послухав її, а вона хотіла бути панею. Позатим її манило тіснійше співжиття з простим, неотесаним шляхтичем, колишнім економом...