— Як імення?
— Станислав Гоздецький.
— Отож мій Станіславе, згадував мені граф Казимир, що знаєш дуже важну тайну з життя покійної нашої кузинки... Прошу, вияви її, а можеш бути певний нашої нагороди і ласки.
Гоздецький був хитрий чоловік і не хотів за що будь свойого товару продати, коли добрий купець трат пився.
— Цілую стопи ясновельможного пана графа, але тайна та піде зі мною в могилу. Не можу. Тут йде річ про мого швагра, котрого синові покійна баронова записала маєток... То справа родинна, а надто я був утратив певний кусок хліба...
Граф видивився на Гоздецького, не міг зміркувати хитрощів.
— Алеж ти хотів нині сказати все графові Казимирові!
— Але я не сказав нічого, і добре, що не сказав, бо мені й так цілий день сумління не давало супокою, що я хотів швагра скривдити...
— То тобі ходить лиш о те, щоби не втратив хліба? То найменша річ... Ми тобі той хліб забезпечимо.
— А моє сумління? — запитав трівожно Гоздецький.
— І сумління загоїться такими плястрами о! — і граф поклав перед Гоздецького папірчик на сто ренських.
— Тим я моєї рідні не виживлю...
— На тім бо й не кінець. Слухай... Лишишся тут ржонцою на все. Ми зараз постараємося о заведення секвестру і виточимо тим брусам процес о звалення тестаменту. Згода?
— Най ся діє воля Божа! — Зітхнув Гоздецький ховаючи сотку в кишеню.
— Тепер говори, що знаєш! — Граф Альфред взяв папір і олівець, щоб усе записати.— Але найліпше буде, як я сам спитаю тебе:
— Лишила баронова які гроші і чи могла їх мати?
— За гроші я не багато знаю. Але мабуть не много лишилося, хоч були великі доходи, а баронова жила дуже скромно. Вона купила сумежний лан від графа Пивницького з лісом і випосажила більше як десять убогих шляхтянок, своїх вихованок із Закуття.
А все тота шляхта! — примітив граф з докором.
— Шляхта, то й уся біда, покійного барона віку позбавила, ну і так опанувала покійну паню, що вірити не хочеться!
— А як же вона поводилася з шляхтою?
— Чудно! Раз навіть танцювала з ними на толоці. Справляла їм балі, сиділа з ними при одному столі...
Граф усе пильно записував.
— В останніх часах до нічого не мішалася, з ніким не говорила, хіба з одним Міхалом і він лиш мав до неї приступ...
— А той Міхал не потягнув що?
і
— А може й так... хіба би дурний був коли така нагода аж сама лізла під руки...
— Маєш на то докази?
— Доказів не маю, але то річ ясна...
— Шельма по собі міркує — подумав граф.— А щож більше знаєш?
— Більше не знаю нічого.
Граф кинув олівцем зі злости. Ці відомості не варті були зломаного шелюга, а він викинув сотку...
— Я можу буду тебе ще потребувати, а тепер добраніч!
Гоздецький вклонився низенько і вийшов. Граф ходив довго по своїй кімнаті, порядкуючи матеріал доказовий...
Другої днини випитувалися всі графа Альфреда при сніданні, що довідався від Гоздецького, але йому соромно було признатися, що пошився в дурні, отже не відповів нічого і збув питання словами: ще час...
Коло полудня, саме як гості спали, коло другого снідання приїхав з Самбора коморник в старій бричці званій нейтичанкою, які тоді були в моді, з високими плічми, без крил по боках, зза чого в болотнисту пору відлітало болото високо в гору від коліс.
Коморник вийшов з брички, за ним стояв його помічник. Коморник, входячи на ґанок, оглядався на всі сторони, незнаючи, кого зачепити. Був це чоловік близько 60 літ, високого росту, плечистий і трохи похилений від сидження над паперами. Лице його чисто вибрите, була румяненьке і пухке. На середині лиця пишався грубий, подібний до грушки ніс, червоної краски з синіми тоненькими пасмужками. Зараз було можна пізнати, що пан коморник любить добре винце.
Усі графи вибігли на ґанок привитати гостя. Оден Казьо остався, бо був занятий чищенням своїх нігтів, довгих як у яструба. Він уникав по обіді всякого зворушення, бо це зупиняло травлення.
Коморник, побачивши ірафів, прижмурив трохи очі, як чоловік, що заєдно ходить в окулярах, і вклонився зітимаючи високий циліндер. Показав при тім свою лису голову, прикриту космиками сивого волосся, що виростало над правим вухом. Проче волосся, причесано було по обох боках після тодішньої урядової моди, що називаюся "зехсундзехціг".
— Пана коморника найнищий слуга! — озвався граф Альфред,— чекаємо, чекаємо! Прошу розгос-титися.
-— Даруйте, панове, я нездужав кілька днів,— говорив коморник, витаючися зі всіми і на доказ недуги пощупав себе за крижі і дуже скривився.— Кланяюся, кланяюся! — говорив входячи в отво-рені двері.
За коморником поступав його помічник, що помагав свойому принципалові роздягатися. Здіймив з нього великий плащ з пелериною, відтак суконні череші;;и надягнені по шкіряних, відтак довгий ватопаняй сурдут, відтак шовкову хустину, що осло-шовала шию коморника. Видно з того, що коморник дбав про себе, і хоронився проти весняного вітру, як міг. Тепер коморник випрямився випинаючи свій кругленький животик, виймив з кишені щіточку і причесав перед великим зеркалом волосся, поправив шовковий крапат на шиї і став з черги витирати ніс великою пасмистою хусткою, на котрій було знати табачні пятпа. Графи стояли біля нього, вичікуючи кінця тоалсти. Тепер попросили його до їдальні і зараз посадили при столі та стали припрошувати. До стола запросили також коморникового депен-депга, бо це також не аби яка важна особа.
Тимчасом хлопець з фільварку метнувся на коні за Михасем. Не вспіли ще встати від стола, коли Михась, одягнений в нову сиву капоту, прийшов до покою.
— А, пан наш ржонца! Рекомандуємо,— сказав граф Альфред.
Коморник підняв голову від тарілки і знов прижмурюючи очі вдивлявся в Михася, що повалено кланявся всім.
— Витайте, витайте, пане Тарасович, знаємося не від нині,— і подав свою пухку руку ОІСріі'і'У СІЛП-кими перстенями. Михась стиснув руку і став біля коморника.
— Прошу сідати! — каже граф Альфред.— То не тілько ржонца, але приятель покійної нашої сестри, а певно і будучий властитель Пишновець,— додав з іронічною усмішкою.
— Може би ми зачинали! — сказав коморник, встаючи від стола і кланяючися всім.
— Ей, та ліпше по обіді...
— Таки ліпше тепер. Я маю звичай по обіді пере-дріматися, то не богато зробимо.