Тепер шляхта зароїлася, мов бджоли на майдані посеред села. Не було тут ні святочних капот, ні високих шапок. Вибігали так, як хто прийшов від праці: в полотні та в кашкеті, а тільки на ньому шля-хоцької познаки, що суконна камізелька.
Можна шляхтичеві ходити в грубім полотні, босоніж, в соломянім домашньої роботи капелюсі, але суконна камізелька з двома рядками ґудзиків, зайнята під саму шию, мусить бути, бо без неї він не шляхтич, а хлоп панщизняний.
Коли вже великий гурт зібрався, Філіпко промовив:
— Щож, панове браця, барон схоче далі кукурудзу нам на голові молоти...
— Недочекання його,— загула шляхта підносячи в гору затиснені кулаки.
— Коли так, то треба нам твердо братися до роботи, аби за своїм постояти. Хай би так кілька разів попас чужих волів, тоді наша худоба буде хіба дністровий пісок їсти. Ну-те браця, возьми кожний здорового кола в руки і проженемо цю голоту.
Шляхта розбіглася, кількох молодших полізло на росохаті верби і нарізали добрих палиць.
— Але, браця, не бийте по голові, лише так здорово попід фе... знаєте... Раз вола, а раз погонича. А все гоніть на баронський лан, що над річкою, в кукурудзу — за мною!
Вже було смерклося.
Філіпко ступав передом, а за ним шляхта з палицями. Зараз за селом завернули прямо на Дністер і пішли гусаком попід беріг. Ніхто не міг їх побачити.
Воларі не прочували нічого лихого для себе... Тепер чимало здивувалися, побачивши біля волів велику юрбу людей з палицями.
— Забирайся один з другим з волами.
— Нам барон дозволив і ми за це заплатили.
— Ми тут пани, не барон — геть звідсіля.
За тим посипались удари по спинах воларів. Вони посхапувалися і стали кричати з усієї сили. Та це нічого не помогло. Шляхта била здорово. Другі проганяли волів в баронську кукурудзу.
Але ще не вспіли прогнати усіх через дорогу, як від двора надійшла воларам поміч. На переді їхав барон Версайко на коні, за ним економ, отамани та гуменні, а за тими, дві сотні зоружених хлопів. їх пильнували по бокам і позаду двірські посіпаки, щоб нерозбігалися, та неповтікали в бурян.
Шляхта помітила це аж тоді, як барон загородив їм дорогу в село.
— Гей, панове браця, рятуймося! — кричав Фі-ліпко, що тут всім командував,— кукурудза на нас сиплеться.
Шляхта оторопіла. Справа показалась тяжкою, бо хлопи узброєні як слід, а тут шляхта лише з прутами.
Хтось крикнув:
— Браця! до колів, під цвинтарем!
Шляхта побігла під цвинтар, що на тім оболонню стояв недалеко. Пліт затріщав і миттю всі узброїлись в грубі коли, хоч не довгі. За той час Філіпко, опершись на свій довгий вербовий прут, що його держав в руках, остався при ватрі-багатті і не рушився з місця ні кроком.
Заки шляхта прибігла до свого проводиря Філіп-ка, прискакав барон на коні в тім намірі, щоби бут-ного шляхтича вибити нагайкою. Баронові здавалося, що шляхта, побачивши таку силу, вже розбіглась на всі чотири вітри, та лише сам Філіпко остався. Коли ж барон наблизився до шляхтича, не міг вийти з дива, побачивши такий супокій босого хлібороба.
Зі
Філіпко, чоловік високого росту, атлетичної будови тіла, з грубим посивілим вусом, в кашкеті засуненім трохи на ліве ухо, стояв против багаття, мов камяна статуя. Одну руку опер на довгу вербову за-пруту, другу опустив в низ — і подобав на того За-порожця-характерника, що стоїть на чатах. Цілу маєтичну стать Філіпка освічувало ясне полумя ватри, коло котрої стояв.
Барон задержав бистрого коня кілька кроків перед Філіпком. Дивились один на одного.
— Ти розбійнику! — крикнув барон, аж запінився зі злости — я тебе навчу! убю тебе як пса!
— Ти сам розбійник! — відповідає найспокійні-ше Філіпко,— ти нападаєш по ночі з хлопством шляхту, що свого добра пантрує! Ми тобі говорили, що чужим волам тут пасти не дамо...
Такої обиди не міг можний пан стерпіти. Він зіп-няв коня, прискочив до Філіпка і замірився на нього нагайкою.
— Дай спокій, пане, бо згинеш! — каже холоднокровно Філіпко, поступа ючись поволи назад.
Ті слова перестороги зрозумів краще кінь, як їздець, бо спинаючись на задніх ногах, цофався швидко в зад.
— Гей, служба! беріть його! — закричав пан.— Пять дукатів дам тому, хто схопить цього зухвальця!
Але служба баронська з хлопами, ще не наспіла, барон трохи випередив їх. Він упарив нагайкою коня,— кінь наче скажений скочив на Філіпка.
Але Філіпко в одну мить подався трохи на бік, охопив одною рукою коня за поводи під самою бородою, другою хватив барона за ліве рамя і стягнув його з коня, як малого хлопця. Барон лежав на землі. Кінь держаний такою медвежою силою, ані не ворухнувся. Філіпко поставив баронові ногу на грудях.
— Філіпка Городиського, ще ніхто не посмів ударити!., розумієш? Нашу шляхоцьку легітимацію підписав ще Владислав четвертий... знаєш? Тепер як не будеш тихо лежати, то роздавлю тебе мов жабу... розумієш?
Барон скаменів з подиву і страху. Такої сили він собі не уявляв. Треба було піддатися судьбі.
В тій хвилі надбігли з одної сторони двірська служба з хлопами, а з другої, від цвинтаря, з пекольним криком шляхта узброєна в коли. Баронський кінь, наполошений криком, став страшенно рватись і ставати дуба. Філіпко пустив його. Кінь з настовбурченою гривою, піддерши хвіст, став утікати, мов шалений і кинувся прямо між хлопів.
Настала метушня між хлопами. Вони догадалися, що з паном зле, коли його кінь, сам утікає. їм не хотілося наставляти спину, під шляхоцькі удари. Впрочім вони знали, з чого все те пішло і в душі раділи з того, що шляхта станула в обороні пасовиска, чого їм не можна було робити, хоч і хлопській худобі задля тих випасів чужими волами ставало тісно. Спільний інтерес затушив вроджений антагонізм до шляхти — і хлопи пішли в розтіч. Двірська служба стала їх завертати, вговорювати, щоби рятували дідича, та все було надармо.
— Господь знає, кілько там зійшлося тих макогонів! — оправдували хлопи свою трусливість, роз-бігаючись по полі.
Служба пробувала сама відбити пана, але на них кинулась шляхта лавою... Стріляти було годі, бо між шляхтою був пан. Кілька болючих шляхотських ударів розігнало і всю службу на чотири вітри.
Тепер шляхта обступила барона, що лежав трем-тючи під ногою Філіпка.