— Я нічого не мала проти панни Гансен як людини,— знов озвалась пані Асмусен.— Вона була ввічлива І послужлива. Але як вона поводилась!.. У мій час поважна жінка повинна була спілкуватися з жінками свого рівня й становища, а не з чоловіками. Атож, на жаль, доктор Поульсен був не єдиний її приятель. Та я мовчу. Я не з тих, що пле-щуть язиком.
Допитатися в старої, хто ж іще приходив до її сусідки, так і не вдалося. Але, може, гЛщастить наступного разу, подумав Тюге, підіймаючись сходами на другий поверх. Він сумно визнав, що Брант не сподобається пані Асмусен, а вона йому. Єдина втіха, що в неї справді смачна кава.
У помешканні вбитої Брант із Карлсеном не знайшли нічого вартого уваги. Карлсен був дуже розчарований. Він сподівався чогось цікавішого, коли за роботу візьмуться [151] справжні експерти. З поліційної дільниці повідомили, що куратор лікарні, директор школи Могенсен хотів би зустрітися з Тюге. Брант простяг йому альбом. Тюге заходився гортати його. Там були переважно фотографії якогось хлопчика, мабуть, її сина. Але він натрапив і на кілька її знімків. Елла Гансен була кругловида, чорнява, з дуже гарними зубами. Тюге довго роздивлявся на неї, тоді відклав альбом.
— Пора снідати. Де тут можна попоїсти, Карлсене?
4
Приходила Доріт, принесла кілька книжок, газети й дещо з його речей. Вони пробували поговорити, та хіба можна розмовляти природно, коли поряд хтось стоїть і слухає. Доріт казала те, що й завжди, вигляд у неї був пригнічений. Вони намагалися не дивитись одне на одного. Що вона думала про його ув'язнення? Як там давали собі раду в лікарні? Цього разу Антонові довелось таки перебрати на себе всю роботу. Молоді надто ще недосвідчені. А як там Тове? Мабуть, досі вже все знає. Вона ж... хоч діти на диво глухі до нещастя батьків. Це йому було відоме з лікарської практики. Чи не запрограмована ця глухота від природи? А втім, може, це й добре. Його журило те, що Тове не захотіла перебратися до Алькюбіна. Він ладен був давати їй машину, щоб вона їздила до школи, але мешкала вдома. Проте ,дівчину це не звабило. Останніми роками Тове й Доріт не мирилися між собою. Тове вважала, що мати дуже обмежена, а Доріт не подобалося життя, яке вела дочка. Чим ближче вони були б, тим більше претензій мали б одна до одної.
Спочатку Доріт була захоплена будинком. Вони обставили його краще, ніж могли собі дозволити. Головний лікар користувався необмеженим кредитом, і важко було встояти перед спокусою. То для них була гарна пора, але вона не могла тривати вічно. Будинок вони опорядили, а далі що? Доріт не пробувала влаштуватись на роботу, і поволі прийшло невдоволення. Він здебільшого перебував у лікарні, вдома також цілодобово не вмовкав телефон. Він був весь час утомлений і зацькований.
Доріт не розуміла, чому тільки він має повно роботи в лікарні. Реальна платня вперто падала. Ставало все важче й [152] важче сплачувати борги. їм дедалі менше залишалося. Чому Ларсен краще забезпечений?
— Він же твій підлеглий, Ельмо! Як це так, що в них усього куди більше, ніж у нас? їм не доводиться завжди і на всьому заощаджувати.
Він почував себе під час тих суперечок безборонним і тільки зітхав.
— Ну, підлеглий. Але вони .в іншому становищі, ніж ми. Вони старші, і їхні діти вже на власному хлібі. Антон живе тут багато років, налагодив собі приватну практику і все інше. Я не можу так просто все змінити.
Антон Ларсен мав у лікарні нормований робочий день, був вільний від адміністративних навантажень і від обов'язку допомагати асистентам після закінчення роботи. Такий порядок завів ще Яльтесен, а новий куратор і районні збори депутатів домоглися скорочення робочого дня молодих лікарів, зведення до мінімуму їхнього зв'язку з лікарнею, посаду ж заступника головного лікаря в більшості лікарень скасували. Особливо в невеликих, тому там навантаження головних лікарів набагато збільшилося.
— Ти ж головний лікар,— казала Доріт,— зобов'яжи Ларсена працювати трохи більше.
Ельмо безнадійно здвигав плечима й виходив у садок. Він заводив уже з Ларсеном мову про те, що тепер треба було б запровадити чергування, оскільки молоді лікарі мало допомагають йому. Але той заявив, що Яльтесен завжди сам давав усьому раду, що йому вже шістдесят років і два роки тому його обрано до муніципальної ради. Могенсен палко підтримав його. Мовляв, коли хтось добровільно бере на себе важкий тягар громадської роботи, то співпрацівники просто-таки зобов'язані якомога більше розвантажити його на роботі.
Перший день... Антон Ларсен зібрав увесь персонал і виголосив привітання. Всі справляли враження привітних і доброзичливих. Потім Ліса повела його до кабінету, де він уперше сів до письмового столу. Було літо, теплий день, вікно стояло відчинене. Ліса нерішуче зупинилася біля дверей. Він показав рукою на стілець для відвідувачів.
— Як тут звертаються один до одного і які ваші обов'язки?
Рожеве личко Ліси ще дужче почервоніло. Спершу це його збентежило, але потім він уже не помічав цього. [153]
— Звичайно, до головного лікаря ми зверталися на "ви",— відповіла вона.
— Мене звуть Ельмо, може, ти скажеш про це всім? По-моєму, смішно бігати по лікарні й самому відрекомендовуватись.
Початок, на його думку, вийшов добрий, та потім виявилося, що на "ви" звертаються й до Ларсена, який вважав, що новий головний лікар повинен був поговорити з ним, перше ніж запроваджувати таке панібратство. Ліса розповіла йому про розпорядок дня. Двічі на тиждень до них приходив рентгенолог і раз на тиждень до обіду працював один із провідних лікарів центральної лікарні. Цього домігся. Яльтесен. Про нього говорили весь час — про його феноменальну працьовитість, талановите керівництво. Про його смерть, таку гарну. Він упав, виходячи з операційної, після добре виконаної роботи. На його похороні було все містечко. Ельмо Поульсен не сподівався затьмарити собою пам'яті про свого попередника, бо сам знав, який він повільний,— і тоді, коли треба було щось вирішувати, і біля операційного столу. А проте, здавалося, більшість персоналу прийняла його, їм сподобалась його поважність і ретельність. Та й не можуть бути всі однакові.