Roeckl, das ist Roeckl — прекрасне місце на "червоній лінії" головної торгової вулиці, мусило коштувати силу грошей. Можна собі уявити, яка за нього зчинилася бійка по смерті Бога Рукавичок, це ж цілий маєток. Але хто-небудь може мені сказати — що, ніхто більше у Відні не шиє таких рукавичок? Чи хтось іще взагалі зостався серед живих, хто вміє пошити такі рукавички? Невже мені випало стати свідком загибелі цілого мистецтва — як одної з тих тихоокеанських мов, які щороку зникають із лінґвістичних атласів, назавжди замуровуючи нам вхід до озвучуваних ними паралельних світів?..
Чому він нікому не передав свого ремесла? Чому не знайшовся хто-небудь не від світу цього, такий трохи схибнутий, бородатий ботан-фетишист, закоханий у жіночі руки, або просто в дівчину, якій хотів би подарувати найпрекрасніші у світі рукавички, — для цього навіть не конче бути схибнутим, Бог Рукавичок теж же напевне з цього починав, і, найімовірніше, та дівчина йому відмовила, а потім п’ятдесят років він подумки гладив жіночі руки з тою самою ніжністю, і всі ми, хто хоч раз був купив його рукавички, розтягли, розскубли цю ніжність по шматочку, як голодні гуси, і незчулись, як її не стало, — як же так, що ніхто не впізнав, не похопивсь перейняти цієї мови?.. В кожного великого майстра мають бути учні — а він же був великий майстер, я ще маю доказ, можу показати — одна рукавичка гнідої масти на праву руку, дивіться, яка ніжна й чула, як жива істота, ніхто не хоче приміряти?..
Спробуйте! Хто сміливий, агов, дівчата! Ну чого, чого ви втікаєте — чого боїтесь?..
…Ні, ось це останнє вже вигадка, цього вже не було. Я не трясла останнім зацілілим твором майстра перед очима схарапуджених рюклівських продавчинь, і не виголошувала полум’яних промов, розлякуючи клієнтів (тут могло б бути ще одне оповідання, де героїню забирає поліція, таке трохи голлівудисте, вуді-алленисте, але на жіночий лад — чом би й ні, 60-ті повертаються, жіноче бунтарство знову в тренді…). Але цього не було. Натомість я чемно купила в пані Ворони пару якихось тих серійних обрубків не надто кислотного кольору(ні разу звідтоді їх не вдягла!) — заплатила за інформацію.
А потім невидющо йшла по Mariahilferstrasse, раз у раз наштовхуючись — Entschuldigung! — на інші перехожі тіла, і думала, сковтуючи сльози впереміж із дощем: могло б бути оповідання, ах яке могло б бути оповідання, гінке й летюче, як під диктовку з неба! — от просто зараз замкнулась би в номері й написала б — якби на мене не чекало умовлене інтерв’ю, а потім виступ у Міській бібліотеці, потім вечеря з організаторами, а вранці-рано — літак: звичний уклад нашої літературної торговиці. Я ж бо також працюю в крамниці готового одягу. Бог Рукавичок даремно на мене понадіявсь.
…І ви також забудьте, що оце щойно тут прочитали. Все одно колись усі старанно понавишивані нами слова зітруть з електронних носіїв задля економії місця — і на білому екрані якого-небудь новітнього суперґаджета осені-2063 заблимає закличне гасло, котрим дедалі рясніше заліплятимуть пустоти по всіх замурованих входах:
ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА.
Вересень 2013 р.
[1]Доброго дня, чи можу вам допомогти? (нім.)