Дурниці плетеш єси, зраднику лютий. Твій погляд такий навісний… Від його холоне в душі, стискає у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моїх геть. Не дивися…
І враз побратима не стало.
Мені уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хаті так тихо, що в ухах гуде…
Підходжу я знов до вікна і кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось – встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемніло від хмар, не видко і клаптика неба-блакиті, не знати де й ранішнє сонце сховалось. І грізним зробилося море і страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починає ревти. І б’є сиві хвилі об берег сердито, немов викликає до бою. І з плескотом кожним сердитої хвилі мене мов обухом хто в голову б’є, черкає холодним ножем поверх мозку. Стою край вікна, мов прикутий і рушитись сили не маю, не можу ніяк не дивитись на море бурхливе, що з його мучителі вийшли, мої невидимі білії турки.
А море реве-клекотить, змагається, білими хвилями б’є в кам’яне набережжя сердито. І білая піна летить геть далеко на город увесь. За хвилею білая хвиля біжить, одна одну немов опереджає, – і гнівні усі, і страшні…
Іде ось одна… іде і шумить, вже до берега близько підходить і білою піною вдарила в берег, і високо піна летить, і пада, мов сніг, на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче…
Іде знову другая хвиля… ще здалека білую піну угору скидає… Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла гойдається стиха… у довгій, у білій одежі, в чалмі… Ох, та це ж знову огидливий турок. А хвиля іде і шумить… Ударила в берег і порохом легким, крівавим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем.
Іде знову білая хвиля, несе на свойому хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить… На мене від п’ят до лиця буцім снігом холодним хто сипле.
Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає.
Ось хвиля шумить біля берега… вдарила й порох крівавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо б’є мене в голову й ріже холодним ножем.
Ось новая хвиля із недрів морських устає, гойдається турок на ній й рукавами махає… Ось вже коло берега хвиля… Від п’ят іде дріж по мені… Ударила турка об берег – і порох крівавий летить…
Четвертая… п’ятая хвиля…
На всьому просторі морському здіймаються хвилі як гори, і піняться й дико клекочуть, і кидають високо піну. На їхніх хребтах борикаються, борються з ними розпучливі білії турки. А море ще дужче реве, клекотить і б’є в набережжя. І білії турки все більше і більше з безодні на поверх морський виринають і б’ються один об одного, і в хвилях ховаються знову і знов виринають, немов в казані величезнім киплять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилі сердитії б’ють… А вітер лютує, а вітер одежу їх рве і далеко шматки відкидає, розмотує їхні чалми… І скрізь завивала ті мають, мов прапори білі…
Чим більш, чим грізніш реве море, лютує і б’є в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно.
Вже берег увесь геть засипаний порохом дрібним, червоним, мов кров’ю политий. Мішаючись з білою піною, порох їх червонить, і кров ця у море стікає річками.
Від берега – море кріваве, страшне; на просторі – воно ще страшніше.
В душі у моїй наболілій панує не страх, а розпука безкрая, мій мозок болить від ударів, а тіло холоне, немов завмира.
І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…
Земля стугонить, гуготить, а в мене душа завмирає… Чи довго ще буде оце?
А хвиля до берега ближче іде та шумить. В обіймах її здоровенний пручається турок, руками її роздирає, зубами гризе, скаженіє з розпуки…
А хвиля все ближче, все ближче.
Земля стугонить і тремтить…
З важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить і жду, завмираючи серцем…
Ось раз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь і я полечу у безодню.
По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях – спинилось…
Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так… що прокинувся я…
"З-над хмар і з долин". Одеса. 1903 р. —С.111