— Ага, Марсію-Луїзу. Я її також раз була стріла. Певне, в тебе голова почала тріщати від її торохтіння?
— Ще б пак! А все ж таки знаєш, що вона мені сказала? Що доктор Вайтінг померла. Вона дістала листа від Барбари Гілл, і та написала, що минулого літа у Вайтінг знайшли рак, от вона й померла. Важила всього шістдесят два фунти. Перед смертю. Правда, жах?
— Ні.
— Яка ти стала черства, Елоїзо.
— Ну, а що вона ще казала?
— О, вона щойно вернулася з Європи, її чоловік служив десь у Німеччині, і вона була з ним. Вони жили в будинку на сорок сім кімнат, каже вона, і, крім них, там ще була тільки якась одна пара. Мали десятеро слуг, свого власного коня, а конюхом у них був чи не колишній берейтор самого Гітлера. А ще почала розповідати мені про те, як її хотів зґвалтувати солдат-негр. На весь голос посеред головної зали універмагу — ти ж знаєш Джексоншу. Той негр був у чоловіка водієм і віз її вранці на базар, чи що. Каже, так перелякалася, що навіть не могла...
— Стривай,— перебила її Елоїза, підвела голову й гукнула, — Рамоно, це ти?
— Я,— озвався тоненький дитячий голосок.
— Зачини добре двері! — гукнула Елоїза.
— Прийшла Рамона? О, я вмираю, так хочу її побачити. Я ж не бачила її відтоді, як вона...
— Рамоно! — гукнула Елоїза з заплющеними очима. — Піди до кухні, нехай Грейс скине з тебе ботики!
— Добре,— сказала Рамона.— Ходімо, Джіммі.
— О, я вмираю, так хочу її бачити, — сказала Мері Джейн. — О боже! Дивись, що я тобі наробила. Я не хотіла, Ел!
— Та нічого. Нічого! — сказала Елоїза. — Я однаково ненавиджу цей нікчемний килим. Я тобі ще наллю.
— Не треба. Лишилося більше як половина, — Мері Джейн підняла чарку.
— Не хочеш? — сказала Елоїза. — Дай мені сигарету.
Мері Джейн простягла їй пачку і знов сказала:
— О, я вмираю, так хочу її бачити. На кого вона тепер схожа?
Елоїза черкнула сірником:
— На Акіма Тамірова.
— Ні, справді.
— На Лью. Викапаний Лью. А коли ще приходить його матінка, то вони як трійнята.— Не підводячись, Елоїза сягнула рукою до купки попільничок з другого краю курильного столика, їй пощастило дістати верхню й поставити собі на живіт.— Я вже думаю, чи не придбати собі собаку, може, спанієля. Щоб хоч хтось у домі був схожий на мене.
— А як тепер у неї з очима? — спитала Мері Джейн.— Не стало гірше?
— Боже, звідки я знаю?
— Чи вона взагалі бачить без окулярів? Ну, коли їй треба встати вночі в туалет абощо?
— А хіба вона скаже? Така, мерзотниця, потайна, що страх.
Мері Джейн обернулася.
— Ну, Рамоно, добрий день! — сказала вона.— Ох, яка ж гарна сукенка! — Вона поставила чарку.— Ти мене, мабуть, вже й не пам'ятаєш, Рамоно?
— Як не пам'ятає? Хто це, Рамоно?
— Мері Джейн,— відповіла Рамона й почала чухатися.
— Чудесно! — вигукнула Мері Джейн.— Може, поцілуєш мене, Рамоно?
— Годі тобі! — сказала Рамоні Елоїза.
Рамона перестала чухатись.
— Може, поцілуєш мене? — ще раз сказала Мері Джейн.
— Я не люблю цілуватися.
Елоїза пирхнула і спитала:
— А де Джіммі?
— Тут.
— Хто такий Джіммі? — спитала Мері Джейн в Елоїзи.
— О боже! її кавалер. Іде туди, куди вона. Робить те, що вона все як належиться.
— Справді? — захоплено вигукнула Мері Джейн. Вона нахилилася вперед.— У тебе є кавалер, Рамоно?
В Рамониних короткозорих очах за скельцями окулярів не відбилося ані крихти того захоплення, що бриніло в голосі Мері Джейн
— Мері Джейн щось питає тебе, Рамоно,— сказала Елоїза.
Рамона засунула пальчика до свого коротенького широкого носика.
— Не колупайся в носі! — сказала Елоїза.— Мері Джейн питає, чи в тебе є кавалер?
— Є, — сказала Рамона, не витягаючи з носа пальчика
— Рамоно, не колупайся в носі! Чуєш!
Рамона опустила руку.
— По-моему, це просто чудово,— сказала Мері Джейн.— Як його звати? Ти мені скажеш, як його звати, Рамоно? Чи це велика таємниця?
— Джіммі,— сказала Рамона.
— Джіммі? О, як я люблю це ім'я! Джіммі, а далі як, Рамоно?
— Джіммі Джіммеріно,— сказала Рамона.
— Не крутися! — сказала Елоїза.
— Дуже гарне ім’я! А де ж той джіммі? Ти не скажеш мені, Рамоно?
— Тут,— відповіла Рамона.
— Мері Джейн озирнулася навколо, тоді знов перевела очі на Рамону й усміхнулась якомога ласкавіше.— Де тут, золотко?
— Тут,— сказала Рамона.— Я тримаю його за руку
— Не розумію — сказала Мері Джейн Елоїзі, що допивала свою чарку.
— Чого ти дивишся на мене? — сказала Елоїза.
Мері Джейн перевела погляд на Рамону.
— Ага, зрозуміла! Ти просто вигадала собі маленького хлопчика. Чудесно! — Мері Джейн нахилилася вперед і привітно сказала: — Як поживаєш, Джіммі?
— Він не буде з тобою розмовляти, — сказала Елоїза. — Рамоно розкажи Мері Джейн про Джіммі.
— Що розказати?
— Не крутися, прошу тебе... Розкажи Мері Джейн, який той твій Джіммі.
— У нього зелені очі й чорний чуб.
— А ще що?
— У нього немає мами й тата.
— А ще?
— І немає ластовиння.
— А ще?
— Є шабля.
— А ще?
— Не знаю,-сказала Рамона й знов почала чухатися.
— Та він просто красень! — Мері Джейн нахилилася ще далі вперед.— А скажи, Рамоно, Джіммі також скинув ботики, коли ви прийшли?
— У нього чоботи, — відповіла Рамона.
— Чудесно! — сказала Мері Джейн Елоїзі.
— Добре тобі казати. А я мушу цілими днями терпіти це. Джіммі їсть із нею. Купається з нею. Спить із нею. Вона завжди лягає на краєчок ліжка, щоб не скотитися і не придавити його.
Мері Джейн слухала зосереджено й захоплено, закусивши нижню губу. Тоді запитала:
— Де вона взяла це ім'я?
— Джіммі Джіммеріно? Бог його знає.
— Мабуть, так звуть хлопчика в сусідів?
Елоїза, позіхаючи, похитала головою:
— У сусідів немає ніяких хлопчиків. Узагалі немає дітей. Вони прозивають мене льохою. Позаочі, звичайно...
— Мамо,— сказала Рамона, — можна вийти погратися?
Елоїза невдоволено глянула на неї.
— Ти ж щойно прийшла!
— Джіммі знов хоче надвір.
— Чого це?
— Він лишив там свою шаблю.
— Хай би його чорти забрали разом з його шаблею, — вилаялася Елоїза. — Ну добре, йди. Тільки взуй ботики.
— Можна мені. візьмити це? — спитала Рамона, беручи з попільнички надпаленого сірника.
— "Узяти", а не "візьмити". Ну, бери. І не виходь на дорогу!
— До побачення, Рамоно, — лагідно прощебетала Мері Джейн.
— ...бачення, — сказала Рамона. — Ходім, Джіммі.