— А по-моєму — матроською формою він приховує своє вовче нутро! Ці слова ошелешили прихильників Ріхтера, які накинулися на Галкі-
на з лайкою. З того часу він не встрявав у такі розмови.
Цього разу про командира було сказано тільки мимохідь. Усіх цікавило питання більш серйозне — на міноносці нема палива. І Галкін знову здивував усіх, порушивши свою мовчанку і несподівано ставши тепер на бік Ріхтера:
— Командир має рацію. Даремно "Светлана" відмовила нам у видачі вугілля. Людей вистачило б — вантаження вугілля забрало б не більше п'ятнадцяти хвилин. За цей час ворог не встиг би підійти на постріл.
Години через півтори зустрілися з ворогом. Два його крейсери — "Отава" і "Нійтака" і контрміноносець "Муракумо" обрушили свій вогонь на "Светлану", а згодом і на "Быстрый".
На боці ворога була величезна перевага в силі. "Быстрый" не міг допомогти "Светлане" і змушений був відступити, але куди? Якби в нього було досить вугілля, він пішов би повним ходом своїм курсом. Ворожі крейсери не могли б за ним гнатись — по-перше, вони займалися "Светланой" і, по-друге, не мали такого швидкого ходу, який мав "Быстрый". Його почав би переслідувати тільки один японський контрміноносець "Муракумо". Без бою, звичайно, справа не обійшлась би, але сили зрівнялися б, і невідомо, на чиєму боці була б перемога. А тепер "Быстрому" без вугілля нічого не залишалось, як попрямувати до корейського берега, врятувати команду від непотрібного розстрілу, і висадити себе в повітря. В топки разом з вугіллям кидали дерев'яні речі. В машині загорілись підшипники. Підшкіпер Філіппов приніс туди два пуди мила, яким замінили мастило. Підшипники перестали горіти, але цим не врятували міноносець від приреченості. За розпорядженням командира, викинули в море секретні книги, шифр, морські карти. За "Быстрым" гнались крейсер "Нійтака" і міноносець "Муракумо", а він, відстрілюючись, випустив у них з обох апаратів міни, з яких жодна не попала в ціль. Корабель підготували, щоб, висадити в повітря. Для цього в кормовий бомбовий погріб принесли підривний патрон і від нього провели нагору бікфордів шнур. В останню мить з "Быстрого" полетіли за борт кулемети і замки від гармат. За півтора-два кабельтових від берега він нарешті носом сів на мілину.
— Спустити обидві шлюпки! — скомандував командир Ріхтер.
Шлюпки були парусинові, маленькі. На них посадовили чотирьох поранених, врятованих з броненосця "Ослябя", і декого з кочегарів, які надто ослабли від надмірної праці. Командир, зібравши круг себе команду, пояснив їй:
— Решті доведеться плавма добиратись до берега. Заздалегідь забезпечте себе рятувальними засобами. На березі зберемося всі разом. А далі побачимо, що треба робити,— чи то пішки, чи то на корейській джонці рушимо до Владивостока.
Матроси мовчки слухали свого командира. В останній раз вони стояли на палубі рідного і тепер беззахисного корабля. Ворог наближався, і за кілька хвилин все буде закінчено. Можливо, що в цю мить навіть і відсталі з команди прозріли душею. Вони зробили надто довгу мандрівку, сповнену злигоднів і страждань, безсонних ночей і турбот, героїзму і сподівань, щоб закінчилось все це таким безглуздим фіналом!
— А хто залишиться тут, щоб висадити в повітря судно? Можливо, охочий знайдеться? — намагаючись бути спокійним, запитав командир, але в голосі його пролунали тривожні нотки.
В одного з команди права рука піднялася до кашкета.
— Дозвольте, ваше благородіє, мені це виконати.
Командир з подивом втупився очима в трохи похмуре, просте і зовсім непомітне обличчя. Перед ним виструнчилася людина середнього зросту, років двадцяти восьми. Для командира було цілковитою несподіванкою, що са^іе Петро Галкін, а не хто інший, визвався охочим. Цей мінний квартирмейстер за весь час походу і в бою нічим особливим не вирізнявся. Він належав до категорії тих людей, що будь-яке доручення, важливе і незначне, виконують з однаковою сумлінністю. До них не причепишся і нічого видатного від них не чекаєш. У всіх відношеннях Петро Галкін завжди здавався людиною посередньою. Але зараз командир зрозумів, з ким він має справу. Командира і команду дивувало ще й те, що Галкін закінчував строк військової служби і восени він мав піти на батьківщину в запас флоту.
— Чи зумієш ти забезпечити це завдання? — запитав командир, продовжуючи допитливо розглядати Галкіна.
— Так точно, ваше благородіє. Мені зручніше це зробити. Недаремно я вчився на мінного квартирмейстера. Можливо, бікфордів шнур відволожився. Однаково корабель буде висаджено в повітря.
Він сказав це з такою твердістю, що не можна було не повірити йому.
— Плавати, звичайно, вмієш?
— Не вчили, ваше благородіє.
— Невже в дитинстві не купався?
— Ніяк ні, у нашому селі ніякої річки не було. Але я прилаштую матрац або рятувальний круг.
— Молодець! До нагороди представлю,— сказав командир, сам не вірячи тому, що ця людина зможе вціліти після такої операції.
— Дуже вдячний, ваше благородіє. А тільки я залишаюся тут не через нагороду. В мене на думці одно, щоб наш корабель не дістався ворогові. Ну, а якщо залишусь живий, то воля ваша...
Ворог пристрілявся. Снаряди його почали лягати ближче. Один з них попав у корму і зробив невеликі руйнування.
Командир побажав мінному квартирмейстеру успіху і скомандував:
— Всі за борт!
А коли на кораблі, крім мінного квартирмейстера, нікого не залишилось, він і сам, захопивши з собою рятувальний пояс, скочив у море.
По людях, що пливли, ворог відкрив вогонь. Стріляв шрапнеллю не тільки міноносець, але й крейсер "Нійтака". На морі здіймались великі хвилі. Одна з парусинових шлюпок перекинулась. Людей з неї рятували витриваліші матроси. Командир Ріхтер, тримаючись на своєму рятувальному поясі, так ослабів, що ледве вигрібав. Матроси по черзі буксирували його до берега. Нарешті люди з радістю відчули під ногами обмілину. Падаючи й підводячись, вони пішки намагалися вибратись на берег, що пінився від хвиль припливу. В повітрі рвалися снаряди, тонко вищала, розлітаючись, шрапнель. Навкруги поверхня моря, об-сиплювана свинцевим градом, блищала бризками,— наче на ній, граючи, заплескалась дрібна рибчинка, а спереду земля клубочилася курявою, наче тисячі рук підкидали її вгору. Дехто з моряків, ті, що були дужчі і вміли плавати, вже досягли берега. Раптом позаду, так близько, наче це сталося зовсім поряд, заревів залізний вибух. Усі, тремтячи, обернулися назад. "Быстрый" одразу занурився в воду. Над поверхнею води виднілися тільки його труби і носова частина, що спиралася на мілину. Чорна хмара диму, змішаного з паром, крутячись і поширюючись, попливла над морем і, здавалося, відносила з собокЬ останній подих корабля.