20 травня завернули в порт Сеул, але в ньому не знайшлося ні вугілля, ні провізії, ні майстерень. Порт був занедбаний американцями. Пішли далі. На другий день за сто миль від Маніли виявили по курсу п'ять димків. Потім показалися судна, що йшли назустріч кільватерною колоною. Це були військові кораблі. Невже японці догадались, куди пішов загін російських крейсерів, і вирішили знищити ці жалюгідні залишки 2-ї ескадри?
Звістка про наближення ворога моментально облетіла весь екіпаж "Авроры". Що можуть вдіяти три побиті кораблі проти п'яти? Втечею також не можна врятуватися, тому що вугілля на крейсерах кінчалося. У матросів і офіцерів був такий вигляд, наче їх довго тіпала тропічна малярія.
З тієї години, як "Аврора" зустрілася з "Свирью", адмірал Енквіст весь час був у себе в каюті. Він не знав, що ворожими мінами були затоплені чотири російські кораблі: "Владимир Мономах", "Адмирал Нахимов", "Сысой Великий" і "Наварин". Але йому, мабуть, спадало на думку, що від нічних атак частина ескадри, без сумніву, загинула. А він покинув свої судна в найбільш критичний момент і втік, щоб самому не зазнати небезпеки. Він зрадив батьківщину, яка нагородила його чинами й орденами. До Цусіми йому щастило: траплялись хороші помічники, завдяки яким він висувався вперед і вважався в очах вищої влади за кращого адмірала. А тут доля звела його з Добротворським. Це він в усьому винен. Енквіст мучився на самоті, не виходячи з своєї каюти і ні з ким не розмовляючи.
Коли йому доповіли, що назустріч іде японська ескадра, він наче зрадів. Швидко і легко ступаючи, він піднявся на місток. На сивобородому схудлому обличчі адмірала з'явився незнайомий підлеглим вираз рішучості. Він узяв бінокль і подивився вперед. Нависла катастрофа не збентежила його. Він молодцювато повернувся до своїх помічників і владно, чого ніколи з ним не бувало, дав розпорядження:
— Свистати всіх нагору!
Півбак "Авроры" швидко заповнився людьми. Адмірал, не сходячи з містка, виступив перед ними з промовою. Він говорив з таким натхненням, якого ніхто від нього не чекав. З кожним словом, вимовленим ним, здригалася його довга сива борода. Матроси і офіцери, вслу-хаючись в промову свого начальника, тоскно озиралися: не для них сяяло ранкове небо і широко розпласталось тропічне море, не для них хвилясто простятся в синю далечінь острів Люцон, що нагадував про землю і безпеку. Від усвідомлення близької загибелі знекровились їхні обличчя і помутніли очі. А Енквіст, незважаючи на безнадійність становища, закликав усіх до мужності:
— Зухвалий ворог переслідує нас навіть у нейтральних водах американських володінь. Ну, що ж? Коли не можна уникнути бою, то ми приймемо його, як належить доблесним воїнам. Умремо з честю за батьківщину, але дістанеться від нас і японцям. Ми будемо, не жаліючи себе, битися, поки не витратимо всіх снарядів. Більше, того! Ми зчепимося з кораблями ворога на абордажі Так, на абордаж!
Останні слова він викрикнув, вклавши в них всю пристрасть наболілої душі, і для чогось правою рукою описав у повітрі широке півколо. Молодший штурман, мічман Еймонт, неголосно кинув дотеп:
— Слава тобі, представникові парусного флоту! Адмірал браво відкинув голову і наказав:
— Бити бойову тривогу!
Під звуки горна і барабана люди розійшлись по місцях. Залягла напружена тиша. Тільки на містку офіцери, дивлячись на кораблі, що наближались, т^іхо розмовляли з адміралом:
— Схожі на броненосні крейсери, ваше превосходительство.
— Мабуть, сам Камімура іде на нас.
— Але чому ж він не відкриває вогню?
Сигнальник, що стояв для спостережень на фор-марсі, несподівано викрикнув фальцетом, як молодий півень:
— Це не японці йдуть!
Через хвилину старший флаг-офіцер фон Ден точно визначив: назустріч ішла американська ескадра під прапором віце-адмірала. На містку заговорили голосніше. По всьому кораблю, аж до нижніх приміщень, розлилася незвичайна радість. На "Авроре" вдарили відбій. Замість сподіваного бою, та і друга сторони обмінялися гарматними салютами. Дружня ескадра зробила поворот на шістнадцять румбів і пішла разом з загоном російських крейсерів, тримаючись на їх траверзі, але значно мористіше. Як згодом з'ясувалось, американці, дізнавшись із телеграфних повідомлень, що до Філіппін наблизились залишки російського флоту, навмисне вислали два броненосці і три крейсери, щоб узяти їх під свій захист в разі появи японців у нейтральних водах.
Один тільки Енквіст не поділяв загальної радості. Він якось відразу зм'як і нахмурився, знову перетворившися з адмірала в Плантатора. Не важко було догадатися, що в нього не вистачало сили покінчити з собою, але він чесно приготувався підставити груди під японські снаря-ди< сподіваючись цим вернути втрачену честь. Сподіванка не справдилась. Незабаром він зійшов униз, щоб на самоті пережити муки совісті.
Надвечір загін російських крейсерів, супроводжуваний американською ескадрою, увійшов в Манільську бухту і став на якір 44.
КОРАБЕЛЬ НЕ ЗА ПРИЗНАЧЕННЯМ
Поміж кораблями Другої ескадри один особливо відзначався гарною осанкою корпусу, розкішним обладнанням внутрішніх приміщень і чистотою. Це був крейсер 1-го рангу "Светлана". її будували на французькій верфі, і призначена вона була виконувати роль озброєної яхти для великого князя генерал-адмірала Олексія Олександровича. Будівники її мало звертали уваги на те, щоб вона була сильною в бойовому відношенні, їм і на думку не спадало, що коли-небудь їй доведеться брати участь у бою. Через те головною їхньою турботою було створити всілякі вигоди для високої особи і її почту. І тільки після того, як вона років шість проплавала, на початку війни взялись її доозброювати артилерією. На ній було вже шість шестидюймових гармат. До них додали ще чотири 75-міліметрових гармати і чотири 47-міліметрових і влаштували для них погреби.
Незважаючи на переобладнання, "Светлана" не перетворилась на справжнє бойове судно. Введена до складу 2-ї ескадри, вона залишалася яхтою. На ній збереглися всі яхтинські традиції. Кілька тисяч миль пройшли від рідних берегів, а иа цій тритрубній красуні всі надбудови на верхній палубі, внутрішні лабіринти і розкішні каюти блищали бездоганною чистотою. На це витрачали матроси неймовірні зусилля. Під час вантаження вугілля порох від нього, що хмарою закривав корабель, кожного разу чорною пудрою лягав на фешенебельному обладнанні кают. Ніщо не могло зупинити начальство у вимогах до наведення лоску — ні воєнний час, ні океанські шторми, ні труднощі походу, ні тропічна жара. Щодня на "Светлане" драїли мідні частини, мили перебірки з милом і содою, натирали палуби піском, шкребли і підфарбовували різні частини, немов готуючись до височайшого огляду. Особливо намагалися навести чистоту у великокнязівських каютах і салоні, що відзначалися розкішним обладнанням.