Командир "Мономаха", капітан 1-го рангу Попов, був уже на містку і розпоряджався. Він був менш стомлений, ніж його помічники,— вночі йому вдалося кілька годин поспати. Він наказав "Громкому" іти в розпорядження "Сысоя Великого".
Міноносець помчав за призначенням. Коли він наблизився до "Сысоя", той, в цей час, маючи задній хід, ледве посувався до гористої смуги Цусіми. Напередодні в денному бою він дістав у носову частину кілька підводних пробоїн. Форштевень його настільки занурився в море, що вода дійшла до передньої башти. Побитий, обгорілий, з підведеними під пробоїни пластирами, він мав такий вигляд, наче побував у перев'язочному пункті. Важка корма велетня, підірвана в нічних атаках міною, була трохи піднята. Він не йшов, а борсався, свердлячи гвинтами воду, наче поривався видертися на поверхню моря.
На горизонті показались ворожі судна. Командир "Сысоя Великого", капітан 1-го рангу Озеров, сподіваючись на їхню допомогу в рятуванні людей, відіслав свій міноносець назад до крейсера. "Громкий", розвиваючи хід, густо задимив всіма чотирма трубами.
До "Сысоя" наближались три ворожі допоміжні крейсери "Сінано-мару", "Явата-мару" і "Тайман-мару". При них був ще міноносець "Фубукі". Броненосець, не дожидаючи стрільби з боку японців, попередив їх сигналами; "Тону і прошу допомоги". Японці запитали: чи здається він? Капітан 1-го рангу Озеров наказав відповісти їм позитивно. Через годину до броненосця підійшла ворожа шлюпка. Японці, зійшовши на палубу, насамперед підняли на гафелі свій прапор, але ніяк не могли спустити російського прапора, що майорів на фор-стеньзі. Корабель, гинучи, сумно похитувався під прапорами двох ворожих держав. Японці хотіли взяти його на буксир, але він не дався їм: о дев'ятій годині ранку "Сысой Великий", покинутий всіма, перевернувся і потонув за три милі від берега. Російські офіцери і матроси перебралися на ворожі кораблі.
Години через дві "Владимир Мономах" зупинився за чотири милі від острова і почав спускати уцілілі шлюпки, щоб переправити на берег команду. В цей час на горизонті показався японський міноносець "Сірануї", а потім — допоміжний крейсер "Садо-мару".
"Владимир Мономах" стояв на одному місці, наповняючись водою. "Садо-мару" зробив у нього кілька пострілів, але він не відповів на це. На спущених з нього шлюпках розмістилося близько двохсот п'ятдесяти чоловік і попливли до берега. Наблизився ще ворожий допоміжний крейсер "Маншю-мару".
Побачивши противника, старший артилерист Новиков стурбувався і скомандував:
— Обслуга — до гармат! Двадцять шість кабельтових! Але командир розсердився і закричав:
— Не стріляти! *Гам можуть бути росіяни, підібрані з води. Рятуватися! Я наказую продовжувати рятуватись!
І, звертаючись до старшого артилериста, сказав строго офіціальним тоном:
— Лейтенант Новиков! Я вам забороняю стріляти! Та й снарядів у нас майже не лишилося.
Команда, стрибаючи за борт, рятувалась на плотах, анкерках, буях і коркових поясах. "Садо-мару" і "Маншю-мару", наблизившись до російського крейсера, спустили шлюпки і стали підбирати людей. Одна з них пристала до борту "Мономаха". На його палубу піднялись японці, щоб оволодіти ним, але зараз же переконалися, що крейсер, наповнений водою, ледве тримається на поверхні моря. Вони обмежились тільки тим, що взяли в полон командира Попова та старшого офіцера Єрмакова і попрямували до "Садо-мару". Плаваючих людей і далі рятували японські шлюпки і свій баркас № 2. На нього витягли з води лейтенанта Новикова. Цей баркас уже зробив один рейс і тепер удруге пристав до борту "Маншю-мару". Полонені офіцери і матроси швидко піднялися на палубу ворожого судна. На баркасі лишилися тільки лейтенант Новиков і два матроси. Вони не хотіли виходити. До них спустились два японські квартирмейстери з рушницями за плечима. Один з японців крикнув по-російському:
— Марш на палубу!
Другий дістав з-під кормової банки якийсь пакунок і почав розгортати його. Це був баркасний андріївський прапор. Японець встиг тільки усміхнутися своїй знахідці, як Новиков лівою рукою вихопив у нього прапор, а правою оголив свою шаблю. На момент противник розгубився. Прапор, разом з шаблею, яка проткнула його, полетів у воду і потонув. Зараз же і сам Новиков, діставши в плече удар рушничним прикладом, повалився на банки і стиснув від болю зуби. Потім його силою витягли на палубу "Маншю-мару".
Серед матросів, що держалися на воді, був і обер-аудйтор, підполковник Маневський. З посірілим обличчям, в корковому рятувальному поясі, він однією рукою гріб, намагаючись швидше відплисти від гинучого крейсера, а другою високо підняв, наче напоказ, величезний чорний портфель. Косе проміння сонця грало на нікельованих ріжечках і застібках портфеля. Які документи були в ньому? Звіти про закінчені і початі судові процеси та дисциплінарні стягнення, що стосувалися команди.
Один з матросів порадив йому:
— Киньте, ваше високоблагородіє, портфель. Без нього зручніше буде вам плавати.
— Не можу: тут офіційні папери,— відповів обер-аудитор Маневський.
Почулися ще голоси:
— Хіба чорнильна душа розлучиться з документами?
— Не слухайте їх, ваше високоблагородіє, цих неуків. Що вони розуміють? Дома вам ці папірці знадобляться для господарства.
Обер-аудитор оглядався на тих, хто кидав йому злі репліки, і примічав їхні обличчя. Можливо, в його голові спливали статті військово-морського закону, які визначали кари нижнім чинам за образу офіцера. Але тепер він сам був у біді, і, щулячись від холоду, мовчав. Він дбав лише про одне — як би зберегти портфель. Все втрачено: загинула 2-а ескадра, а разом з нею загинули і останні надії далекосхідної армії. Росії більше ні на що було розраховувати, щоб подолати противника. Але підполковник Маневський не розумів цього і все ще надавав значення своїм дріб'язковим папірцям. Гойдаючись на брижах, він міцно, як прапор, тримав над головою портфель, уособлюючи собою бюрократичну владу Російської імперії.
"Владимир Мономах", наче зменшуючись зростом, осідав у море. Вода дійшла до його ілюмінаторів. Він тремтів усім корпусом, втрачаючи останню плавучість. З усього екіпажу на ньому тепер було чотири матроси і один мічман. В коркових поясах, готові в будь-який момент стрибнути за борт, вони стояли на пів'юті і чекали. Підійшов свій баркасі зняв їх. На крейсері залишилися самі кури— мимовільні винуватці його загибелі. Вони заспокоїлись. На палубі було тихо. Кури мирно, як на селі, розмовляли між собою своєю пташиною мовою, наче ділилися враженнями про минулі страхіття бою.