Деякі матроси втомлено посміхнулись на слова Кучеренка.
В інший час і|в іншому місці за таку мову командир покарав би матроса. Але тепер він тільки глянув на Кучеренка і нічого не сказав. Може, він інакше почав розцінювати своїх підлеглих, які під час цього тяжкого плавання проявили справжню мужність. Не. можна було не поважати людей, які відважно боролися зі смертю. Від неї відділяли їх тільки тонкі дощечки, але вона все-таки проникала в бот через щілини, вона лізла через борти зеленою шумуючою масою хвиль, проймаючи тіла холодом. В даному випадку жарт, хоч і ущипливий, не прозвучав для Трегубова як зухвальство. Мабуть, він зробив висновок, що ці люди, які невтомно боролися з перепонами на шляху до батьківщини, так само доблесно поводилися б і в бойовій обстановці.
З кожним днем становище команди погіршувалось. Виснажувались останні сили. А навкруги нічого не було видно, крім мутного неба та хитливої поверхні моря. Даремно погляди, звернені вперед, шукали землю. Острів Сахалін, що служив місцем заслання за тяжкі злочини, а зараз вабив цих моряків, як бажаний притулок, не показувався, ніби назавжди зник у нескінченному водному просторі. Холодом, гребінним, спрагою, недоїданням, безсонням, безперервним виливанням води з бота, чеканням загибелі у хвилях люди були доведені до нестямного відчаю. Вони втратила уявлення про час і, опам'ятавшись від забуття, не знали, яка частина дня проходить перед ними — вечір, ранок чи полудень. Дехто з них починав марити.
Командир не працював, але і в нього був вигляд замученої на смерть людини. Він їв і пив нарівні з командою, ніскільки не збільшуючи собі порцію, а спав менше за інших, боячися збитись з курсу. Схудле обличчя його посіріло, обросло чорною щетиною, очі втратили колишній блиск і потьмяніли, ніби налилися мутною водою. Насилу відкриваючи обважнілі повіки, він підбадьорював своїх підлеглих, доводячи, що скоро з'явиться на горизонті Сахалін.
І бот, навіть при затихлій погоді, під одними лише веслами, хоч повільно, але посувався вперед.
Місячної ночі 1 липня люди помітили чорноту на горизонті. Це була земля. Неясні обриси її повертали людей до життя. Бот, підходив ближче, і командир пояснив:
— Ось і Сахалін. Пізнаю мис Аніва. Корсаковськ за ним недалеко. Треба взяти лівіше. Обійдемо його, і ми — вдома.
Бот почав під парусами обходити дві високі скелі, розділені пологою ущелиною. Від цього мис виступав у море сідлом. Коли він опинився на правому траверзі, командир наказав повернути праворуч і йти в глиб затоки. Свіжий зустрічний вітер не стихав, і бот, лавіруючи, дуже повільно йшов уперед. Це вештання з боку в бік збільшувало відстань до Корсаковського поста в декілька разів. Люди бачили береги батьківщини, вони здавалися такими близькими, але тільки біля шести годин вечора 3 липня бот під веслами наблизився до мису Ендум. Звідси було видно, що на рейді стоять судна. Всі були впевнені, що тут можуть бути тільки російські кораблі. Надією загорілися очі — не даремно люди перенесли стільки мук і страждань. Мріями вони були вже на березі, але командир повернув їх до дійсності, голосно вигукнувши:
— Табань! Назад! Бачу японські прапорні Кораблі не наші! Матроси мовчки з тривогою вдивлялись в кораблі, на яких вже можна було розпізнати японські прапори.
Повернувши назад, бот пішов убік вздовж берега — далі від Корсаковського поста, і приткнувся на обмілині біля Савиної паді. З корми піднявся командир Трегубов. Зробивши крок від борту, він впав у воду і розтягнувся на ній, як жаба. Від довгого нерухомого сидіння його ноги звело судорогою. Допомогти підвестись йому було нікому, матроси були ще слабші за нього від надсильної праці. По мілкій воді від бота до берега переважна частина людей повзла рачки, деякі пробували брести, але й вони скоро валилися з ніг. За дванадцять днів плавання на боті в нерухомості і тісноті в них розпухли ноги.
В момент їх висадки на березі нікого не було видно. Але через декілька хвилин від селища в чотири хати до них попрямувала людина.
— Зараз дізнаємось, чому тут опинились японські кораблі,— сказав командир, встаючи, і тут же захитався, безпомічно опускаючись знову на землю.
Команда, що висадилась, з подивом розглядала людину в дивному убранні, яка наближалась до них. Особливо вражало всіх пташине опе-ріння цього високого, кудлатого і горбоносого старика. На ньому були штани з пташиних шкурок, на ногах — бахіли з горла морських левів. Швидкою і легкою ходою він ішов до моряків, дивлячись на них чорними очима, грайливий блиск яких дуже оживляв його бородате обличчя типового жителя півдня.
— Черкес, мабуть. Як його сюди занесло? — промовив тихо матрос Кучеренко.
Старий ласкаво привітався з командою, посміхнувся і швидко, з кавказьким акцентом,заговорив:
— Бачив, як виповзали на берег. Гадав, гадав, думаю, так і є. Наші матроси, поранені. Звичайно, під Цусімою покалічені. Півтора місяця пройшло, а ви все пливли. Як це звідти на човні ви могли сюди добратись? Надзвичайно.
— Про яку Цусіму ви кажете? — спитав командир.
— Аякже! Адже ви в Цусімському бою були? Кажуть, страшне діло було!
— З нами гірше бою вийшло. Ледве вижили. А ти, дідусю, швидше скажи нам, чи не чув чого-небудь про нашу ескадру?
Це питання мучило команду під час усього шляху. І зараз, чекаючи відповіді, моряки напружено втупили очі в старого, а він насторожено оглядав незнайомих йому людей. Дуже підозрілою була їхня худина — шкіра та кістки в матроській формі. З того, як деякі з них витріщали на нього гарячково виблискуючі очі, а інші завмерли в застиглих позах з мертвотно блідими, виснаженими, брудними і порослими щетиною обличчями — вони могли здатися йому божевільними. Але тут же, ніби щось змірковуючи, старий похитав сивою головою і заговорив:
— Е, та ви, видно, нічого не знаєте. Адже великий морський бій був біля Цусіми. Наші розбиті. Два адмірали — Рожественський і Небогатов— у полоні. Лише три кораблі дійшли до Владивостока. Народу нашого скільки загинуло! Спочатку ніхто не вірив. Потім уже в газетах прочитали.
Ця страшна звістка приголомшила моряків. Вражені, вони довго не могли вимовити ні слова. Отямившись від першого враження, моряки почали розпитувати про подробиш бою.