Його офіцери й матроси знали, що треба робити, і почалась енергійна, без зайвої метушні, робота. Кругом, у хвилях, під обстрілом ворога, гинули люди. На міноносець долітали зойки про порятунок. За борт раз у раз викидалися кінці, за які конвульсійно хапалися руки потопаючих. А тих, що були далі, підбирав єдиний вельбот з двома гребцями, вправно керований мічманом Храбро-Василевським.
Підійшов міноносець "Бравый" і теж почав рятувати людей.
"Буйный" заповнювався живим вантажем. З ослябців, змочуючи палубу, струмками стікала вода. Врятовані тулились один до одного, тремтячи і злякано озираючись, наче не вірячи, що попали на інше судно. Серед них було кілька стройових офіцерів і флагманський штурман, підполковник Осипов, поранений у голову.
Ескадра йшла далі. Японські крейсери, що тиснули наш ар'єргард, наближаючись, відкрили жорстокий вогонь по міноносцях, що рятували. Більше затримуватися тут не можна було. Командир Коломейцев, приклавши рупор до губ, голосно крикнув:
— На вельботі! Негайно до борту!
В цей час, вже відходячи, "Бравый" втратив фок-щоглу.
"Буйный", посуваючись серед плаваючих уламків, покалічив собі правий гвинт. На лівий же гвинт намотався стальний трос і, підтягши кусок ослябської грот-реї до днища, зупинив машини. Інженер-механік, поручик Даниленко, з спритністю акробата вискочив з машини на корму і, заглянувши за борт, зразу зрозумів, у чому річ. Треба було мати дуже міцні нерви, щоб при цьому не втратити розуму: міноносець немов опинився в кайданах і був приречений на знищення з усіма своїми мешканцями. Роздумувати не було коли. З наказу механіка, машина дала кілька оборотів назад. Трос ослаб, матроси зачепили його гаком і, витягши на палубу, перерубали. Тепер машина могла працювати вільно.
Вельбот підійшов під талі. З нього прийняли врятованих. Але підіймати його не було коли — довелося з ним розлучитися.
"Буйный", розвернувшись і стріляючи по ворогові, дав повний хід уперед, навздогін за ескадрою. За кормою його лунали одчайдушні крики чотирьох чоловік, яких не встигли підібрати. Але він не міг більше рискувати собою і врятованими людьми. їх було на борту вже двісті чотири чоловіки.
Трохи менше врятував "Бравый".
А всі інші ослябці, понад п'ятсот чоловік, були вже під водою.
І ще лишився один — адмірал Фелькерзам в своїй запаяній цинковій труні. Коли броненосець перекидався, труна випливла на поверхню моря. За неї деякий час, рятуючись від смерті, тримався якийсь матрос. Він був підібраний міноносцем. А труна з мертвяком і далі плавала, самотньо гойдаючись на хвилях, ніби покійний адмірал вирішив до кінця бути присутнім при розгромі нашої ескадри.
Коломейцев посувався на своєму міноносці в хвості крейсерів, коли на правому крамболі, далеко від ескадри, показався якийсь палаючий броненосець. Він був без труб, без щогл, але, мабуть, ще посувався, тримаючи напрям на зюйд. При південно-західному вітрі дим від пожежі, розпатлуючись, загнувся величезною чорною гривою на лівий борт і корму.
— Невже це "Суворов"? — спитав Коломейцев з тремтінням у голосі.
Біноклі були спрямовані в бік палаючого броненосця.
— Схоже на те,— відповів мічман Храбро-Василевський.
— Але чому ж нема біля нього "Бедового"?
— Поблизу броненосця тримається ще одне судно, здається, "Камчатка".
"Буйный" повернув на зближення з ним. Туди ж, показавшись від зюйд-оста, попрямували ворожі броненосні крейсери. Міноносцеві випало витримати страшне випробування.
Командир Коломейцев ще довго не міг упізнати в плаваючій і димуючій руїні свій колишній флагманський корабель. 1 тільки підійшовши ближче, зрозумів, що перед ним "Суворов". Думка, що там, на одинокому кораблі, покинутому вже ескадрою, серед полум'я, купи старих уламків і трупів, ще перебуває командуючий ескадрою, пронизала мозок. Нехтуючи всякою небезпекою, повним ходом і на очах у ворожих крейсерів, що відкрили вогонь, "Буйный" понісся до цього броньового остова, намагаючись його бортом прикритись від ворога. Вже можна було розрізнити уцілілу шестидюймову башту на правому зрізі корабля. З-за башти з'явилась людська фігура і почала семафорити руками: "Прийміть адмірала".
"Суворов" тепер стояв із застопореними машинами. Тільки величезний сталевий корпус зберіг свою попередню форму, а все інше зіяло проломами, горбилось рваним залізом. Фарба на борту обгоріла. Кормова дванадцятидюймова башта була зірвана, і броньова покрівля з неї скинута на ют. Інші башти, заклинені й пошкоджені, мовчали. З них під різними кутами підвищення стирчали гармати з відірваними стволами. Не діяла і артилерія батарейної палуби. На додаток до цього, на "Суворове" бушував вогонь, руйнуючи уцілілі рештки корабля.
"Буйный" наблизився до броненосця так, що можна було перемовлятися голосом. Прапорщик Курсель, що стояв на зрізі біля шестидюймової башти, кричав, звертаючись до командира міноносця:
— У нас всі шлюпки розбиті! "Бедовый" не підходив зовсім! Адмірал поранений! Треба його будь-що взяти на міноносець!
У відповідь пролунав пронизливий голос Коломейцева:
— Добре! Але в мене теж нема шлюпки,— я свій вельбот лишив, коли рятував ослябську команду! Доведеться пристати до броненосця впритул!
Завдання було надзвичайно важке. З підвітряного боку було менше бриж, але зате тут із відтулин і проломів корабля, як з вікон палаючого будинку, вихоплювались язики вогню і густі клуби диму. Крім того, цей лівий борт обстрілювався ворогом. Пристати тут було неможливо. Довелося вибрати для цього навітряний правий борт.
Під гул ворожих снарядів пролунав владний наказ командира Коломейцева:
— Поставити команду по борту з койками і користуватися ними як кранцями!
"Буйный" швидко пристав до броненосця і, зупинивши машину, пришвартувався до його борту. Проте не обійшлося без аварії: суворов-ський "вистріл", за який на стоянках звичайно прив'язують шлюпки, трохи відкинувшись, зачепив 47-міліметрову гармату на міноносці і зрушив тумбу. Цей "вистріл" негайно обрубали.
Прапорщик Курсель повідомив:
— Адмірал у правій середній башті. Зараз його принесуть.
Але минали (тяжкі хвилини, а командуючого все ще не приносили. Виявилося, що в середній башті заклинилися двері. їх трохи відчинили, матроси могли проходити вільно, але у вузьку відтулину неможливо було протягти важке тіло адмірала. Возилися з ним довго, заносячи його то головою вперед, то ногами, перевертаючи з боку на бік і схиляючи над ним спітнілі обличчя. За ноги його тримав машиніст Олександр Колотушкін, за плечі — штабний писар Матізен, і за спину підтримували двоє комендорів. Нижні чини тепер поводилися з ним зовсім безцеремонно, немовби це був тюк, набитий дешевим товаром, а не командуючий ескадрою. Він тяжко стогнав.