Разом з товаришами я три дні прожив на броненосці "Асахі". Звичайно, багато з того, що я спостерігав, було б для мене незрозумілим, коли б не допомогли деякі японські матроси, що говорили по-російському. Особливо подружився з нами один з них, комендор-навідник. До військової служби він багато років жив у російських містах, працював у пральнях. Назвемо його умовно Ятсуда.
У нас на "Орле" команда ділилась на дві вахти, вахта — на два відділення. Кожне відділення являло собою роту, очолювану обов'язково стройовим'офіцером. Наша рота складалася з матросів різних спеціальностей. Тому в нас ротний командир не знав в обличчя багатьох із своїх підлеглих, якщо вони не належали до стройових. Обов'язки його зводилися лише до видачі їм платні. Не так було на японському кораблі. Там кожна частина команди певної спеціальності становить собою роту і на чолі її стоїть відповідний спеціаліст з офіцерів: інженер-механік, штурман, мінний офіцер, артилерійський офіцер, навіть лікар. Такий поділ команди дає можливість ротному командирові стежити не тільки за дорученою йому матеріальною частиною, але й за виконанням підлеглими своїх обов'язків. Він повинен знати особисті якості кожного з них, давати їм оцінку і просувати по службі найбільш старанних, розвинених і здібних матросів.
Якось увечері мені пощастило ще дещо дізнатись про японський флот. Командир "Асахі", капітан 1-го рангу Номото, щойно обійшов суднові відділення. Після заходу сонця погасили на кораблі всі зовнішні вогні. І хоч японцям ніхто тепер не загрожував, всі їхні гармати були напоготові: біля кожної з них вартувала обслуга. О 7 годині ЗО хвилин роздали койки. Матроси, не зайняті вахтою, були вільні і могли займатися своїми особистими справами.
На баку, навколо бочки з тліючим ґнотом, від якого можна було прикурювати, розмістились японські і російські матроси. Тут був і я разом з боцманом Воєводіним і кочегаром Баклановим. Пахло морем. На обличчі відчувалося легке дихання вітру. На обрії, згасаючи, пінився захід. Золотисто відсвічувало море. Проти мене сидів навпочіпки комендор-навідник Ятсуда і, покурюючи маленьку мідну люльку "чезі"г в якій було тютюну лише на дві-три затяжки, загадково прикрив віями свої чорні східні очі. Розговорилися з ним про військову службу. Він дуже був здивований, коли дізнався від нас, що російські моряки звичайно бувають у плаванні не більше чотирьох місяців, а решту року живуть на березі в казармах.
— Ні, в нас не так,— заговорив Ятсуда.— Ми завжди живемо на кораблях і плаваємо майже цілий рік. Ми проходимо велику практику.
Боцман Воєводін запитав:
— А кого беруть у вас на флот?
Виявилось, що на японських кораблях тільки половина команди відбуває службу по військовій повинності, перебуваючи на флоті чотири роки і в запасі вісім років. Решта була добровольцями. Строк дійсноГ служби для них вісім років і чотири роки в запасі. Найохочіше йдуть у флот ті, хто і до військової служби був або в каботажному плаванні, або на рибних промислах. З добровольців виходять кращі спеціалісти.
В японському флоті кращих навідників всіляко намагаються лишити на надстрокову службу, приваблюючи їх чималою платнею: від них головним чином залежить успіх артилерійського бою. Найвизначніших комендорів вони зібрали з усього флоту і розподілили їх на кораблях головних сил. Тому броненосці і броненосні крейсери противника краще стріляють, ніж його допоміжні судна. А у нас навіть на найновіших кораблях 2-ї ескадри, які повинні були мати вирішальне значення в бою, гармати обслуговувались новобранцями і запасними. Російське морське командування не здогадалось замінити їх найдосвідченішими комендорами Чорноморського флоту, який тоді лишався далеко від театру воєнних дій. Адже самий тільки цей захід міг би значно зменшити успіх противника.
Але від Ятсуда ж ми дізналися й про інше, що нас особливо вразило. В японську армію і на флот не так вже всі охоче рвуться, як це здавалось збоку. Деякі нащадки самураїв вдаються до всіляких хитрощів, аби тільки ухилитися від військової служби. Страх перед війною примушує їх калічити себе. Звичайно, за такі вчинки, якщо їх викривають, закон суворо карає винних. Але все ж таки симулянти не переводяться. Іноді солдати вдаються до анекдотичних засобів, щоб штучно захворіти і обдурити військових лікарів. Існує, наприклад, повір'я, що для цього нібито досить з'їсти хвіст єхидни, звареної в її крові.
— Ви, як добрий навідник, мабуть, залишитеся на надстроковій службі? — сказав я, звертаючись до Ятсуда.
— Не залишусь. Надокучило служити. Я знову хочу поїхати в Росію.
— Чого?
— Я винайшов новий спосіб крохмалити комірці. Секрет! Мені плататимуть добрі гроші.
Я дивився на нього і думав: можливо, від його вдалого пострілу загинув якийсь наш корабель з сотнями людей. А тепер передо мною сидів маленький чоловічок, викурював свою "чезі" і знову її набивав тютюном, сидів з невинною посмішкою на пласкому обличчі. Темні очі задумливо втупилися в тьмяну далечінь. Він жив своєю мрією, що не мала ніякого відношення до війни.
• Пізно вранці 17 травня командир "Асахі", капітан 1-го рангу Номо-то, викликав до себе в каюту боцмана Воєводіна. В каюті його зустріли словами:
— Здрастуйте, боцмане!
Воєводін, почувши російську мову, здивовано подивився на командира, що спокійно сидів за письмовим столом, і не відразу відповів:
— Здравія желаю, ваше високоблагородіє!
— Ну, як ви почуваєте себе у нас на кораблі? — спитав командир, добираючи російські слова.
— Добре!
— Харчами задоволені?
— Так точно, ваше високоблагородіє! Одно тільки погано — ложок нема. А паличками ми не звикли орудувати. Доводиться їсти рис жменею.
Номото, не зводячи з боцмана пильного погляду, стримано почав усміхатися.
— Нічого не вдієш. Ми не знали, що росіяни попадуть до нас у полон. На березі дамо вам ложки.
Боцман відчув себе ураженим. Номото почав розпитувати в нього, скільки чоловік було на "Орле" вбито, скільки поранено. Гадаючи, що зараз його почнуть розпитувати про секретніші справи, Воєводін насторожився, але той обмежився тільки цим і сам сповістив:
— Сьогодні вашого командира Юнга поховали в морі.