— Снаряд — дурень: він не дивиться, штрафний ти чи ні. Всіх однаково кластиме без всякої панахиди.
Один вечір я провів у маленькій каюті, що містилася в жилій палубі з правого борту. Вона належала двом молодшим боцманам. Обидва відзначалися солідністю зросту, шириною в плечах і здоровою засмагою щік. Один з них, Іван Єпіфанович Павликов, був кругловидий, білявий, з довгими віями, під якими сито поблискували світлі очі. Він ходив по палубі поважною і неквапною ходою пана. Його смутила не так війна, як розлука з коханками, портрети яких висіли над столиком. Про свої перемоги над жінками він розповідав з усіма подробицями, весело при цьому посміюючись. Він подобався мені менше, ніж другий боцман — Максим Іванович Воєводін. Цей останній був серйозніший і вдумливіший. Очевидно, на всі явища життя у нього склався певний погляд практичної людини. І лише часом його обличчя, сірооке, з високим лобом, з золотистими вусами, нахмурившись, набирало такого виразу, наче він розв'язував важку задачу.
Боцмани не могли не дружити зі мною. Я завідував горілкою. А обидва вони були надто сильні, щоб задовольнитись законною чаркою. Це ставило їх в деяку залежність від мене.
Я й раніше чув про дивні випадки, що траплялися з "Орлом". Але тепер від боцманів я дізнався про це докладніше. Павликов розповідав мені густим баритоном:
— Недобру славу здобув наш броненосець. Почалося це ще з Петербурга. Коли "Орел" тільки будувався, він мало не згорів від пожежі на Галерному острові. А в тисяча дев'ятсот третьому році, вже спущений на воду, він під час поводі поліз був на берег. Ледве вдалося врятувати його. Цієї весни привели броненосець в Кронштадт і так само, як тепер, пришвартували його правим бортом до стінки. Швартови були товсті і міцно закручені за пали і кнехти на стінці. І того ж дня чомусь почався крен на лівий борт. Надвечір крен дійшов до тридцяти градусів. Що ж сталося? Ніхто нічого не знав. Лягли спати. Раптом вночі лопнули всі швартови. Броненосець повалився набік. Загуркотіли всі незакріплені предмети. В батарейній палубі загула вода. Люди схопились із своїх койок і в самій спідній білизні кинулись до виходів. В темряві зчинився неймовірний шум, гвалт. Всіх охопила така паніка, наче корабель підірвано міною. Вискочили ми всі на стінку, поволі опам'ятались. Дивимось — "Орел" наш зовсім на боці лежить. Можна сказати, потонув без війни, у своїй власній гавані. Добре, що мілко було. Проте два тижні потім марудилися з броненосцем, щоб підняти його...
— Що ж таке сталося з ним? — спитав я.
Павликов тільки руками розвів, але замість нього пояснив Воєводін:
— Я так думаю, що незрозумілого тут нічого нема. Морський канал між .Петербургом і Кронштадтом недосить глибокий. Щоб пройшов ним наш броненосець, довелося з нього зняти броньові плити нижнього пояса. Діри від болтів заткнули дерев'яними пробками. Але хтось вибив ці пробки. Через ці діри і почала проникати вода всередину судна. Потім вона через гарматні півпорти пішла, коли судно дуже похилилось. Хто тут був винен? Казали, начебто японці вночі прокралися до нас. Але все це дурниця на пташиному молоці. Найпевніше, свої це зробили, матроси. Оце недавно, як іти нам на пробу, знайшли в підшипниках машини стальні стружки. Якби своєчасно не помітили цього, застряли б у Кронштадті надовго. Можливо, зовсім не довелося б іти на війну. На інших суднах теж такі самі випадки були. Взяти, наприклад, крейсер "Олег". Вийшов він у море на пробу машин. Слухають, аж щось стукає в циліндрі низького тиску. Розібрали циліндр. Всередині побачили борозни. Виявилось, шматки сталі туди попали. Цікаво б дізнатись, яким чином вони попали в закритий циліндр?
Я спитав:
— То ви гадаєте, все це роблять свої ж матроси тільки для того, щоб не йти на війну?
Воєводін покрутив золотисті вуса, допитливо глянув на мене. Обличчя його стало суворішим. Здавалось, що він зараз же вибухне лайкою, але я почув тихий голос з нотками розчарування:
— Гаразд не знаю, але виходить, начебто так. Погано стало служити. Так і дивись, матроси поС*ють.
— За що ж поб'ють, коли ви їх самі не зачіпаєте?
— Ви ще багато чого не розумієте. Є у нас на судні такі пронози. Вони по законах нишпорять: шукають такого злочину, за який можна б посидіти не більше року в виправній тюрмі. Недавно на крейсері "Алмаз" три матроси побили боцмана. На деяких суднах фельдфебелям перепало. У нас поки що інші вчинки були. Що їм рік просидіти у виправній тюрмі? Зате будуть живі. Розрахунок певний.
Потім Воєводін розказав, як калічать себе матроси, щоб попасти в госпіталь і таким чином спекатися злощасного броненосця.
Дехто з команди посилено курив натщесерце, ковтаючи дим, до рво-ти, а потім пив воду, міцно настояну на тютюні. Це робилося день у день, цілими тижнями. Коли така людина з'являлася в судновий лазарет, то у неї, як у паралітика, трусилися руки і ноги, а обличчя було мертвотно-зелене, з блукаючими мутними очима. Він і в госпіталі, щоб довше затриматись там, не переставав таким чином отруювати себе. Іноді це кінчалося смертю. Один новобранець гвіздком проткнув собі барабанну перетинку і, не витримавши болю, загорлав несамовитим голосом, кружляючи і пританцьовуючи, як божевільний. Зловмисність його було викрито. Його судили. Багато й інших каліцтв було. Літній кочегар, призваний з запасу, вирішив заразитись венеричною хворобою, сподіваючись, що місяців через два-гри лікарі вилікують його. Поки він вийде з госпіталя, "Орел" буде вже далеко в дорозі. Кочегар почав ходити по найбрудніших кублах розпусти. Витратився, продав усе, що тільки можна продати, а хвороба до нього ніяк не приставала. Хтось навчив його найти вже заражену людину і зробити собі штучне прищеплення. Кочегар пораду виконав точно. Після цього довго ждав ознак хвороби, а вчора з'явився в судновий лазарет. Лікар, оглянувши його, спитав: "Жонатий?" — "Так точно, ваше високоблагородіе".— "І діти є?" — "Троє".— "Дурень! Дошлявся'по вертепах. Сифіліс у тебе". Кочегар хотів захворіти, але не на таку серйозну хворобу, а тепер, вислухавши лікаря, зблід.
Воєводін, кінчивши розповідати, зітхнув і промовив: