Дуже давно в одній маленькій спекотній країні, де все було старим, жила собі принцеса Цинамон. Її очі-перлини були надзвичайно гарними, але незрячими. Вона бачила світ кольору перлини: біло-рожевий із тьмяним полиском.
Цинамон не говорила.
Будь-кому, хто навчить Цинамон говорити, її батько та матір, Раджа і Рані, пообіцяли кімнату в палаці, сад невисоких мангових дерев, емалевий портрет тітки Рані й зеленого папугу.
З одного боку країну оточували гори, з іншого — непрохідні джунглі, тому лише зрідка приходили люди, щоб навчити Цинамон говорити. Але вони все ж приходили. Жили в кімнаті й вирощували манговий сад, і годували папугу, і милувалися портретом тітки Рані (чия краса була знана у свій час, хоча вік і розчарування зіпсували її), але врешті йшли геть розчаровані, проклинаючи мовчазну дівчинку.
Одного дня до палацу прийшов тигр, чорно-помаранчевий нічний кошмар, великий і лютий. Він ішов, як бог — так ходять тигри. Люди злякалися.
— Боятися нічого, — сказав Раджа. — Дуже мало тигрів їдять людей.
— Але я їм, — сказав тигр.
Це вразило людей і ще більше злякало.
— Ти міг збрехати, — сказав Раджа.
— Міг, — відповів тигр, — але не збрехав. Я тут, аби навчити людське дитинча говорити.
Раджа порадився з Рані, і, незважаючи на поради тітки Рані, яка вважала, що тварину треба гнати з міста мітлами і дрючками, тигру показали кімнату в палаці та манговий сад і дали емалевий портрет. Йому б навіть дали папугу, якби той з криками не злетів на дах і не відмовився спускатися.
Цинамон привели до кімнати тигра.
"Була собі дівчина з Риги — скрикнув папуга з високої балки. — Поїхала верхи на тигрі. Прийшов звір додому, а леді — у ньому. Така ось поїздка на тигрі".
(Хоча, зважаючи на історичну та літературну точність, мушу наголосити, що насправді папуга цитував інший вірш — давніший і трохи довший, але загалом зі схожим змістом).
— От, — сказала тітка Рані, — навіть пташка знає.
— Лишіть мене з дівчиною, — сказав тигр.
Знехотя Раджа, і Рані, і тітка Рані, і слуги залишили звіра з Цинамон. Вона запустила пальці у його хутро і відчула гарячий подих в обличчя.
Тигр узяв Цинамон за руку.
— Біль, — сказав тигр і запустив гострий, мов ніж, кіготь у руку Цинамон. Він проштрикнув її м'яку смагляву шкіру, й на долоні виступила крапля яскравої крові.
Цинамон заплакала.
— Страх, — сказав тигр і став гарчати. Вій почав муркотіти ледь чутно, потім — як далекий вулкан, нарешті загарчав так голосно, що стіни палацу здригнулись.
Цинамон затремтіла.
— Любов, — сказав тигр і своїм шорстким червоним язиком злизав кров з долоні Цинамон і лизнув її м'яке смагляве обличчя.
— Любов? — нерозбірливо прошепотіла Цинамон.
Тигр відкрив пащу і вишкірився, як голодний бог. Так роблять тигри.
Того дня місяць був уповні.
Був ясний ранок, коли дитина і тигр вийшли з кімнати разом. Грали цимбали, співали яскраві птахи, й Цинамон із тигром йшли до Рані і Раджа, які сиділи у тронній залі в оточенні слуг, котрі обмахували їх пальмовим гіллям. Тітка Рані сиділа в кутку і пила чай із незадоволеним виглядом.
— Вона вже може говорити? — запитала Рані.
— Чому ви не запитаєте в неї? — прогарчав тигр.
— Ти можеш говорити? — запитав Раджа у Цинамон.
Дівчина кивнула.
— Хм, — гмукнула тітка Рані. — Вона може говорити не більше, ніж облизати свою спину.
— Тш! — сказав Раджа тітці Рані.
— Я можу говорити, — сказала Цинамон. — Я думаю, я завжди могла.
— Чому ж ти тоді мовчала? — спитала мати.
— Вона й зараз не говорить, — пробурмотіла тітка Рані, трясучи пальцем, схожим на палицю. — Це тигр говорить за неї.
— Хтось може примусити цю жінку замовкнути? — запитав Раджа.
— Легше змусити їх говорити, ніж мовчати, — сказав тигр, поклавши край цій розмові.
І Цинамон сказала:
— Чому ні? Бо мені нічого було сказати.
— А тепер? — запитав батько.
— А тепер тигр розповів мені про джуглі, про базікання мавп і запах світанку, і смак місячного світла, і шум крил фламінго, коли зграя здіймається в повітря, — сказала вона. — І ось, що я хочу сказати: я іду разом з тигром.
— Ти не можеш цього зробити, — сказав Раджа. — Я забороняю.
— Складно, — сказала Цинамон, — заборонити тигрові щось, що він хоче.
І Раджа й Рані, трохи подумавши, погодились, що це так.
— І, крім того, — сказала Рані, — вона там точно буде щасливішою.
— А що ж робити з кімнатою в палаці? І манговим гаєм? І папугою? І портретом старенької тітки Рані? — запитав Раджа, який завжди бачив практичний бік справи.
— Віддайте їх людям, — сказав тигр.
Тож було оголошено, що городяни віднині є гордими власниками папуги, портрета, мангового гаю і що принцеса Цинамон може говорити, але залишає їх ненадовго, їдучи здобувати освіту.
Натовп зібрався на міській площі, невдовзі двері палацу відчинилися, і звідти вийшов тигр з дівчинкою. Тигр повільно йшов крізь натовп, а на його спині сиділа дівчинка і міцно трималася за хутро. Скоро їх обох проковтнули джунглі. Так ідуть тигри.
Тож зрештою нікого не з'їли. А що стосується старенької тітки Рані, то пам'ять про неї поступово замінив портрет на міській площі, на якому вона назавжди залишилася гарною і молодою.