Николаєві Кочеранюкові з Великого Села на поклін
Оба і в попелі ми грались,
Оба ходили й гнізда драть,
Обом і чупер обрубали,
Оба ходили й франка знать,
І солоного моря пити,
Обом нам дали і абшити;
Оба чи в діло, чи гулять —
Як рідний брат із рідним братом.
І в парі, брате, ми, мабіть,
На той помашеруєм світ,
Як ті два близнюки на небі!
Да там, мабіть, нас ще не треба, —
Пожиймо, брате, лучче тут,
Де ще гуляють, грають, п'ють.
Воліє циган нам заграти,
Ніж ті попи, товсті, пузаті,
Нам вічну пам'ять мають гути.
Да що вже буде, то вже буде,
А ми до діла, побрати'!
Коли немає що робити
Ані за що біду пропити,
Коли слота січе — а ти
В сегельбі, друже, в жменю дуєш,
То я сідаю та віршую
(Не так-то я, як вражий нуд!)
От сяду си та що-небудь
Таке утешу, що аж дивно!
А щоб віршоване те мливо
Борше мололось, — а я взяв
І кому-небудь го завдав —
От як би се тобі, мій брате!
Чи ще нагадуєш ту хату,
Тоту хатиночку в гаю,
Геть аж за місто на краю,
У кучерявій черемшині?
Донині, братику, донині
Не може серденько забуть...
Дурне ти серце!.. Ану, в кут,
Ви, давні думи, — бо заплачу!..
Пішло то серденько козаче
До циган в найми... Що ж робить!
Що серцю любе — лиш любить.
Чи як ти кажеш, друже-брате?
Ти добре радив, коли ж кляте
Годі навчити було!.. Гляв —
І, як у той крутіж, упав
У ті прокляті чорні очі!
І хочеться, і ще ся хоче —
Хоть серце зна, що пропадає —
У ту хатиночку у гаю!
....................................................................................
Да що ж я маю нарікать —
Хіба не вірне вна любила?
О боже правий, боже милий,
Один, один я виноват:
Одного серця було мало!
А як коханого не стало —
Тоді я догадавсь, коли
Той гострий ніж, бо затроєний
Таков отрутою, що й гинуть,
І жити годі!.. А ти знав
І все казав, — а я не слухав...
Де вже в кохання того уха! —
І ю втопив, і сам пропав!
Прийми ж, брате Николаю,
Оцю мою думу
Да ще й другими дай читати,
Най вчаться розуму
Та з коханням не жартують —
Кохання не жарти!
Серце наше невеличке
Не тяжко роздерти,
А загоїть єго тяжко:
Криваве і згине...
То не болить, пане-брате,
Що підеш в могилу
З неубитим цілим серцем —
А болить з убитим!
Ліпше на сім білім світі
Душу загубити,
Як серденько зарізати!
Уб'єшся — спочинеш,
А так — годі в світі жити,
І гинуть не згинеш.
Чи як кажеш, Николаю?
Хтозна, може, й брешу!..
Да що робить: коли зачав —
Нехай вже допишу...
Du, braunes Kind, was starrst du so
Hidden in die silbernen Wellen?
Neubauer
ПРОЛОГ
У неділю вранці-рано
В'ють залізо два цигани.
А у лісі в матридуні
Сидить собі пишно-думно
Циганочка молодая —
Матридуну обриває —
Та й словами промовляє:
"Матридуно, матридуно,
Кривавії квіти!
Чо я така нещаслива
В широкому світі?
Чого мене убивають,
Як теє залізо?
Чо він мене не зарізав,
Ножем не зарізав
На неділю в опівночі?
Була б я не знала,
Як він з другов кохається,
Мене забуває, —
Той невірний багацький син...
А я го кохала,
Я му волю учинила,
Я все єму дала,
Усьо, усьо!.. Матридуно,
Єдина ти моя, —
Я го вірне полюбила...
Гоя, гоя, гоя...
Горе моє несповіте!
Я вірне любила!..
Я він лишив свою Цору,
Він мене покинув,
Ні ту квітку серед степу,
Стоптану ногою.
О!.. я єго нагодую,
Я єго напою —
Да не медом, не ситою,
Як досі поїла!
Матридуно, матридуно,
Кривава та біла, —
Я тобою го напою...
Гоя, гоя, гоя!..
Доле моя нещаслива,
Доле моя, доле!.."
Пішла лісом, ридаючи,
Під березов сіла;
То сміялась-реготалась,
То плакала-мліла,
То знов коси розплітала,
То знов заплітала.
А цигани Нестерюка
У шатрі співали:
"Під білою березою —
недоле моя!
П'є Нестерюк з циганочков
в неділю до дна.
— Циганочко-волошечко,
анумо здоров!
— Чого в тебе, Нестерюку,
на полах да кров?
— Циганочко-волошечко,
я кругав'я вбив,
А він мені рантух-полу
кров'ю да збрудив.
— Гой-гой, ти мій Нестерюку,
не птаха це кров!
— Цить-цить, душко-циганочко!
Анумо здоров!
— Здоров, білий Нестерюку,
пий, серце, до дна!..
Поховали Нестерюка
в вівторок до дня.
А циганка чесалася
да коси плела...
Засміялась — та у воду:
долів поплила".
І
Кохайтеся, пани-браття,
Коли серце воля,
Тільки з серцем не жартуйте
З дівочим ніколи!
Бо го легко розкохати,
А тяжко впинити:
Кого вірне полюбило,
З тим вірне полюбило,
З тим хоче і жити.
А не зможе — чого жити?
Краще у могилу —
Аби тільки з милим,
Аби тільки без розлуки!
Отак, пани-браття:
Коли годі кохатися,
Навіщо займати!?
Помер старий козак Соколій,
І ввесь маєток, бач, остав
По Соколієві удові:
Лани, степи, одая, став,
Стайні, побої прехороші,
Скриней чи три, чи штири грошей;
А що вже син — так що легінь!
Щоб добрим людям хоч усім
Такого козака діждатись!
Чи до роботи, чи гуляти —
Він перший на цілий окіл.
Недурно звали го й Сокіл,
Бо був раз парубок за себе!
Да лиш одна му була хиба:
З циганков покохавсь — та й ну!..
Да я не дуже і вину
Даю єму, бо раз циганка:
І в таліянина, і в франка
Таке я диво не видав!
Уздрів наш Марко — та й пропав,
Як той метеличок у цвіті!..
Коби на сім веселім світі
Очей лиш чорних не видать:
Побачив — вже й вдавився кат
І серцем, і душев, і волев!
Чи будь вірлом, чи будь соколом —
Вони приборкають на час!..
Так, бачите, і Марко наш
Гостив у світі. Бідний Марко!
Так б'ється, в'ється за циганков,
Аж пропадає! Що ж робить?
На те ми люди, щоб любить
Дівоче серце... Не іначе!..
А мати журиться та плаче,
Аж в стіни головов товче,
Та аж на колінках го молить:
— Покинь, покинь ту дику долю!
Люди стикаються — покинь!
Згадай, хто ти, і чий ти син,
І що у парі вам не бути!
Не діждала б я була чути
Такові речі!.. Онде ніж:
Возьми го, сину, та доріж
Нещасну матір!.. Поховаєш,
А на гробу ся повінчаєш
З циганкою!..