Цяця

Сторінка 11 з 14

Кліффорд Саймак

— Це гарно з твого боку, що ти не втекла й не покинула нас, — сказав я.

Цяця вилаялась. Це вперше й востаннє я почув з її уст такі слівця.

— А як я могла втекти? — спитала вона, коли нарешті спромоглася на пристойну мову. — Ці всі підлі людські підступи! Я б давно втекла, якби не...

— Що за підлі підступи?

— А ти ніби не знаєш! В мене вбудовано блок, який не дозволяє мені злетіти, якщо всередині немає хоча б одного з вас, нещасних людиськ!

— Я не знав цього, — промовив я.

— Не пробуй мені замилювати очі, — ошкірилась Цяця. — Це все ваші підлі людські підступи, і ти такий самий підлий, як і решта. Але мені до цього байдуже, бо я вже знайшла те, чого жадала. Я нарешті задоволена. Я тепер знаю своє покликання. Я...

— Цяцю, — спитав я без манівців, — ти злигалася з Елмером?

— Як ти вульгарно говориш! — дорікнула мені Цяця. — Чисто по-людському! Елмер — учений і вихований, і його вірність своїм давно вимерлим господарям така зворушлива, що людям цього не збагнути. До нього погано ставилися, і я спробую компенсувати це йому. Все, чого він хотів, — це фосфату з ваших кісток...

— Фосфату з наших кісток?! — скрикнув я.

— Авжеж, фосфату, — повторила Цяця. — Бідному Елмерові так тяжко добувати фосфат... Раніш він діставав його з тварин, яких ловив, але тепер їх не стало. Є, правда, птахи, тільки ж спробуй їх зловити! А у вас такі гарні, великі кістки...

— Так ось до чого ти докотилася! — суворо дорікнув я. — Тебе люди створили, люди дали тобі знання, люди...

— Але все-таки я машина, — сказала Цяця. — І я ближче до Елмера, ніж до вас. Вам, людям, не вкладається в голові, що й позалюдські вартості мають законне право на існування. Тебе жахає, що Елмер хоче фосфату з ваших кісток, але якби в Елмері був потрібний вам метал, ви, ні хвилини не вагаючись, розтовкли б його, щоб цей метал добути. Ви б і не подумали, що чините несправедливо. Вам здалося б нахабством, якби Елмер став цьому чинити опір. Оце ж і біда з вами, з усім вашим людським родом. З мене цього вже досить! Я вже маю, чого прагнула. Я можу залишитися тут. Я знайшла найбільше кохання свого життя. А ви, люди, можете й подохнути, мене це не обходить.

Вона втягла всередину "обличчя", і я вже не пробував викликати її на дальшу розмову. Це було зайве. Все, що Цяця мала сказати, вона сказала цілком недвозначно.

Я повернувся до табору, розбудив Бена та Джіммі і розповів їм про свій здогад і про розмову з Цяцею. Справи таки були невеселі — ми опинилися зовсім у безвиході.

Досі, хоч би там як, а нас не полишала надія рано чи пізно порозумітися з Цяцею. Я відчував, що ми не мали чого надміру журитись — адже Цяця була самотніша, ніж ми, і вона, можливо, з часом отямилася б. Але тепер вона вже не самотня, і ми їй непотрібні. До того ж вона й досі ще сердита на нас і взагалі на весь людський рід.

І найгірше — що це у неї не раптова примха. До цього йшлося вже давненько. Коли Елмер тинявся тут довкруж, то не для того, щоб за нами стежити. Він приходив залицятися до Цяці. І Елмерів напад на Бена й на мене вони, безперечно, спланували удвох, знаючи, що Джіммі побіжить нам на допомогу й залишить територію вільною, і тоді Елмер зможе швидко завернути сюди, і Цяця встигне прийняти його в себе. А після цього Цяця вистромила щупальце й позамітала всі сліди, щоб ми не знали, що Елмер у неї всередині.

— Отож вона відступилася від нас, — сказав Бен.

— Так само, як і ми від неї, — нагадав йому Джіммі.

— Але що ж вона собі думала? Людина не може кохатися з роботом.

— Зате, можливо, робот може кохатися з роботом, — зауважив я. — А це вже дещо новеньке для історії.

— Цяця збожеволіла! — заявив Бен.

В усьому цьому великому романі Цяці, як здавалося мені, була одна фальшива нота. Навіщо було Цяці й Елмерові критися зі своєю любов'ю? Цяця могла відкрити люк будь-якої хвилини, і Елмер міг в'їхати туди похилим трапом у нас на очах. Але вони цього не зробили. Вони вирішили здійснити все потаємно, крадькома. Може, для того, щоб було схоже на романтичну втечу?

Я думав собі: а чи не означає це, що Цяці соромно? Може, вона соромилася за Елмера, соромилася, що саме в нього вклепалася? Хоч би й як вона могла це заперечувати, не виключено, що і їй передався самовдоволений людський снобізм...

Чи, може, я сам самовдоволений сноб і тільки складаю собі таку схему, аби загородитись нею, як заслоною, і не визнати ні тепер, ні будь-коли, що можливе існування якихось інших вартостей, відмінних від людських? Бо ж нам усім, тобто людям, дуже не хочеться погодитися, що наш спосіб поведінки не конче найкращий, що людські погляди можуть і не бути універсально прийнятні, придатні до всіх інших можливих фор,м життя.

Бен приготував кави і, п'ючи її, ми наговорили всяких злих слів на адресу Цяці. Так їй і треба було! Вона ж так підступно повелася з нами!

Зрештою ми позагорталися в ковдри і вже не морочилися нічним чергуванням. Оскільки Елмер вийшов з гри, стерегтися було зайве.

Наступного ранку нога моя ще поболювала, і я лишився в таборі, а Бен з Джіммі пішли дослідити долину з руїнами міста. Я ж потихеньку обійшов круг Цяці, приглядаючись до її боків. Не було найменшої можливості забратися всередину. Люк був припасований так ідеально, що навіть помітити тоненькі як волосина обводи його можна було тільки зовсім зблизька.

Та навіть і опинившись на борту Цяці — чиж спромоглися б ми взяти її під контроль? Правда, була в неї і рубка для аварійного керування, але сумнівно, щоб вона могла ще стати нам у пригоді. Адже Цяці вона не завадила викрасти нас. Цяця просто вивела її з ладу, і ми опинились у глухому куті.

І якби ми силою увірвалися всередину, то довелося б зіткнутися з Елмером, а Елмер це така тварюка, що краще його обійти десятою дорогою.

Отож я рушив назад до табору і, походжаючи взад-вперед, став міркувати, що нам тут слід таки навсправжки влаштовуватися. Треба збудувати хатину, запастися харчами, і взагалі підготуватись до самостійного існування. Бо розраховувати на допомогу Цяці не доводилось.

Бен з Джіммі повернулись ополудні, й очі їхні збуджено горіли. Вони розстелили ковдри й висипали з кишень купу найнеймовірнішого добра.