Дмитро Донцов
ЦЕРКВА І НАЦІОНАЛІЗМ
Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний, або як звикли в нас говорити "антиклерикальний". Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до одвертого конфлікту між урядом і церквою; таким був він на Апенінах, де по зайняттю Риму королем (1870) папа зірвав зносини з представником визволеної Італії: таким він був у Чехії і почасти в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з "клерикалізмом". Явно ворожо ставився до церкви і наш націоналізм минулого віку: Драгоманів там, Франко й Павлик — тут. Так само як і церква до нього. Не хочу сказати, що церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед революцією таке можна було твердити про українське духовенство за Збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи церква відносилася негативно.
Чи в тім був припадок, чи якісь глибші причини, і чи їх можна усунути? — Думаю, що життя само зачинає давати відповідь на запитання. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти інший вітер, наступають "перепросини" з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечуть навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині церква стає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися деінде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки одверто простягають руку церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з "прінціпіальним антиклерикалізмом" радикалів і соціялістів.
Отже здається само життя поволі намічає той шлях, на який мали би вступити досі ворожі собі сили — церква і націоналізм. Аби переконатися, чи сей шлях дійсно може до чогось довести, треба себе запитати: де причина сього зближення обох сил? — Не хочу тут говорити ані про всесильні обставини, які діють у згаданому напрямку, ані про збільшення релігійности мас у зв'язку з війною, хочу звернути тут увагу на що інше: на важнійшу причину. Нею є повільне наближення світогляду новітного націоналізму до теольогічного світогляду церкви. Се може звучить трохи парадоксально і викличе усмішку зарозумілих іґнорантів, але коли б її не було, я не міг би бути так певний слушности нижче розвинених думок...
Які були ідейні підстави українського націоналізму минулого віку, підстави, що ще й досі покутують серед наших комуністів, радикалів й інших "поступовців", які з ясністю вульгаризатора, в п'ять мінут розв'яжуть вам усяку світову проблему? — Сими підставами були: матеріалізм, раціоналізм і соціялізм. Під їх знаком ішов духовий розвій минулих десятиліть, їх впливу підпадали майже всі видатні уми українського відродження. Сі підстави безумовно відкидала церква, і тому не можна було й марити про її порозуміння з українським націоналізмом, поки в нього у великій шані були три згадані вище засади. Але власне наш час приніс повільний заник божків, яким поклонялися Павлик, Драгоманів і Франко. На місце їх світогляду приходить новий, надзвичайно зближений до світогляду церкви, хоч про се і не мають ще найменшого поняття офіціяльні провідники нашого націоналізму.
Досі українська національна думка розвивалася під сильним впливом раціоналізму. Беручи початок від Декарта і фільософів 18 віку, ся ідея проповідувала всемогутність розуму. Вона вчила, що тільки розум мав рішати про те, що є добро, а що зло: що над ним нема жадного авторитету та що все життєве лихо походить тільки з браку освіти. Слідом за сею доктриною твердив і наш націоналізм, що причиною того положення, в якім опинилася нація, є відсталість, "нерозумність" соціально-політичних уряджень або "непоінформованість" представників кермуючої кляси, або народу про "правдиві тенденції" українського визвольного руху. Впродовж сього руху на життя домагалися виправдати льогікою і "довести" розумом: тим, що він лежить в інтересах "поступу", чи "економічного розвою", або покликуванням на "закони педагогіки" чи біольогії, яка вимагає ріжнородности і зріжничковання частин... Не дивно, що такий націоналізм мусів повставати проти церкви, що спиралася на бездоказових, абсолютних правдах, які навіть "суперечили льогіці". Не дивно, що той націоналізм, який думав, що "людське щастя й волю" зможе дати лиш "розум владний без віри основ" (Франко) мусів отверто заявитися проти церкви, проголосити, що він бореться "не за церков, попів, ані Бога". Річ ясна, що таке відношення до церкви могло знов числити лише на взаємність зі сторони останньої.
Наш час став часом катастрофи для раціоналізму. "В світі політичнім прийшов на його місце безоглядний національний догматизм. Ідея нації прибрала аксіоматичний характер ідеї, що сама в собі знаходить своє оправдання, що спирається не на розум, лиш на віру. Устами найбільшого може свого апостола, М. Бареса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськості. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero! Старий націоналізм думав, що "в сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман" віри цвіте лиш рай поета, але двигуном нації ся віра бути не може, бо "ті фантоми є собі фантоми" й "не варті мук, і крови, і страждань". Ціллю новішого націоналізму власне були сі лови за блискучою "оманою", за "ілюзією" визволення, за "привидом" свободи, якими б абсурдними не видавалися вони для холодного розуму. Фільософські доктрини не знали універсальної загальнооб'язуючої правди. Не знав її і наш старий націоналізм, але новий — знайшов сю правду. Ще скорше — знайшла її церква. Сею еволюцією від розуму до афекту, до почування, від льогіки до віри, від раціоналізму до догматизму, в сім своїм бунті проти всесильного розуму — новіший націоналізм значно наблизився до теольогічного світогляду церкви, яка в Сілябусі 1864 р. рішучо відкидає думку, що "людський розум се одинокий арбітр правдивого і фальшивого".