І друзів у нас немає. А як же без друзів жити? Але тато втішає: не плач. У мене самого ніц друзів, я їх наймаю за бакси, якщо вони мені стають потрібними. А тому й тобі придбаю пару-другу друзяків.
І справді, коли мені раптом захочеться дружити, тато одразу ж купує мені друзів — вірних та найвірніших. Навіть не рахується з тим, що вірні друзі коштують дорожче. І я тоді з ними дружу й дружу — коли аж цілий день, а коли й довше. А тільки вони мені набриднуть, тато перепродує їх і купує нових. А собі — подруг, бо він теж час од часу хоче дружити, та ще міністрів. І тому в мене завжди свіжі друзі, а в тата свіжі міністри. А ще тато — ледь не забула, — купив собі тюрму, що продавалася на аукціоні. Так, на всяк випадок. "В хазяйстві, — каже він, — все знадобиться".
Ось так ми й живемо з нашим татом.
І я не соромлюся того, що він бідний і ми з ним теж бідні. Адже тато завжди підкреслює, що бідність справді є не вада, а наше найбільше національне багатство. А тому й наша Україна — найбагатша у всьому світі. Навіть і серед африканців.
Ельвіна Скоробагатько,
учениця 5 класу власної школи-ліцею, теж бідна-бідна.
КОРУПЦІЯ НА ГРАНІ БАНКРУТСТВА
Під таким тривожним гаслом, що пролунало як набат, на планеті Ялмез відбувся надзвичайний, позачерговий з’їзд тамтешніх високо-поставлених берунів, на якому чиновнича еліта всіх державних рівнів і рангів вдарила в тулумбаси: ще вчора всемогутня і, здавалося б, монолітна, вічна й непохитна корупція ступила однією ногою на межу банкрутства!
"Якщо ситуація не зміниться на краще, не з’явиться світло в кінці тунелю, корумповані структури вимруть, як ще раніше повимирали динозаври та мамонти", — повідомляється у зверненні учасників з’їзду до урядових структур взагалі і до трудящих зокрема.
Вище чиновництво Ялмезу провело своє надзвичайне зібрання з єдиним питанням черги денної: як врятуватися? Як далі жити й виживати? Як, зрештою, брати, якщо вже ніхто нічого не дає?
Ситуація справді тупикова, тож питання на з’їзді ставили руба:
"Не бере лише той, кому не дають!"
"Не продається лише той, кого не купують!"
"Сьогодні у нас склалася парадоксальна ситуація, коли, на щастя, є кому продаватися, але, на жаль, уже немає покупців, є кому брати, але вже немає тих, хто дає. Точніше — у них уже немає що давати — народ Ялмезу збіднів геть до краю. І, як наслідок, гине корупція. Які кадри вимирають! Які беруни! То з ким же тоді залишиться многостраждальний ялмезний народ?"
Отож у зв’язку з різким зменшенням тих, хто дає (ялмезькою мовою — даван, на відміну від беруна — того, хто бере), дозволено в першу чергу брати лише заслуженим чиновникам, достойним із достойних, але навіть для них уже не вистачає даванів.
"Невже в нас чиновників більше, ніж народу?" — з тривогою запитували оратори. — Якщо це так (а це таки так!), то треба спішно збільшувати кількість даванів, себто трудящих. Бо що ж тоді нам робити? Вимирати? Бідувати? Але ж у нас сім’ї, діти…"
Промовці запитували з усією відповідальністю: куди дивиться верховна влада? До чого вона довела народ, який уже не спроможний "на лапу" (ялмезький сленг, не перекладається) давати?! Ось чому з’їзд наголосив: треба негайно допомагати народові, аби він мав що давати, аби рука давальна ніколи не збідніла. Справедливо ж бо сказано: дай і тоді воздасться! "Зрештою, — вигукували запальні оратори, — у нас демократія, і кожен має право давати, як кожен має право брати!.."
Є на Ялмезі почесне звання "Кращий берун року", тож треба увести, наголошували оратори, і його антипод: "Кращий даван року". І таких людей варто оберігати законом як релікт, підтримувати їх, надихати на все нові й нові давання (бажано було б давати чиновникам і наперед, авансом, на всякий, як кажуть, пожежний випадок, бо якщо ти сьогодні не гориш синім полум’ям, то це ще не означає, що завтра не будеш горіти!). Але, на превеликий жаль, нині на Ялмезі якщо й дають, то лише певної категорії ялмезки, але беруть у них здебільшого чиновники нижчого рангу, себто молодші, бо високопоставлені, перебуваючи в літах почесних, на таке давання вже не реагують…
Дбаючи про добробут трудящих, надзвичайний з’їзд берунів одноголосно ухвалив: "Рятуючи народ — врятуємося самі!"
Одночасно із з’їздом берунів у тій самій будівлі, тільки поверхом вище, відбувалося — теж позачергове і теж надзвичайне — зібрання тамтешньої Верховної Окуратури (термін, що з ялмезької не перекладається), покликаної боротися з берунами на державному рівні.
Дізнавшись про таке, ваш кор кинувся поверхом вище до високого чиновника Верховної Окуратури.
— Ви — боретесь? З берунами? Це — правда?
— Стопроцентна, — твердо відповів високий чин Окуратури. — У нас демократія: одні мають право брати, інші мають право з ними боротися. І ми боремося з берунами, ми їх викорінюємо і будемо нещадно виполювати з ниви нашого життя. Щоправда, у нас брак бензину, тому вже кілька років не маємо змоги виїжджати на боротьбу з берунами. До всього ж, аби якісно й рішуче з ними боротися, треба мати надійну не лише матеріальну, а й фінансову базу. Держава нас хоч і фінансує, але… Вже сто й один рік, як нам не виплачують зарплати.
— То як борються з берунами і як, зрештою, живуть ваші підлеглі?
— Бог допомагає,— скромно відповів чиновник. — Ну й ті, хто хоче аби ми… е-е… боролися з берунами. Ви ж самі розумієте: аби боротися з корупцією, треба мати оце саме… — чиновник потер пучку об пучку. — Втямили?
— Утямив, — зітхнув ваш кор і приречено запитав: — Скільки?
— Не скільки, а спершу розберемося, скільком, — поправив чиновник з боротьби з берунами. — Кому? Потрібним людям. Другому-третьому, п’ятому-десятому, аби вони змогли ефективно виконувати свої службові обов’язки, покладені на них Конституцією.
"Плакали мої відряджувальні", — зітхнув ваш кор. Але довелося давати… Кому? Ну… другому-третьому, п’ятому-десятому, на святу справу.
— Тільки ж як із корупцією боротися? — зітхнув високий чин, беручи у вашого кора "гуманітарну допомогу", — Якщо вона на Ялмезі вже перебуває на грані банкрутства… А не стане берунів, — ще тяжче зітхнув чин, — хто ж тоді нам даватиме на священну боротьбу з берунами?..