Савмак тоді перепитав:
— А в Ґорґіппії?
Елена відповіла йому не зразу, бо й сама довідалася про лаштований на нього замах під час гермей чисто випадково, попередила про всяк випадок, і тільки події дальших років ствердили її підозру, що замах той готували всі разом: і сенатор, і Дамон, і Дамонів шуряк Архелай, і євнух, усюдисущий євнух Полікрат, через те тільки воля кумирів могла врятувати Савмака.
То були події давно минулих років, минулих і забутих, його ж хвилювало сьогодення, й він знову спитав:
— А до мене ти прийшла тому, що я став басилевсом? І можу визволити з неволі?
Елена довго дивилася на людину, яка зовсім не зрозуміла її й навряд чи колись могла б зрозуміти. Сльози здавили Елені груди, й вона, кленучи себе й свою слабкість, виказала те, чого не слід було б казати ніколи й нікому:
— Побачила в тобі такого ж нещасливця, як і сама, тому й прийшла.
— Щоб мене підтримати?
Вона кивнула, подумавши, що доля й розлучає, й зводить людей, а Савмака її слова впекли за серце, й він вигукнув:
— Я цар і буду царем, Елено!
Та вічі її заслало туманом невіри, Савмак аж закипів обуренням, але в серці народилося й інше почуття, й він тепер був певен, що не зла користь, а спочуття привело Елену до нього.
Тепер теревені одноокого наглядача Аполлодора нагадали йому сю розмову, й він гірко пошкодував, що з такою шаною вирядив тоді перестаркуватого сенатора, вивідника, крутія й коротуна, замість того, щоб на голову вкоротити його гладке збаблене тіло.
Євнух Полікрат був чимось схожий на сенатора, й цар, заглядаючи в яму рудні, думав про се. Й коли двоє робів почали витягати з ями важке мідне котлище, повне руди, він уже міг сказати, що єднає сих двох таких різних і далеких між собою людей.
— Так то ти хотів тоді моєї смерти? — Він сів на брівку й звісив ноги в глибоку яму, звідки тхнуло мокрим залізом.
— Коли се?
— Вельми коротку пам'ять маєш, учителю, — лихо засміявся Савмак і притяг його за полу білого гіматія. Євнух випручався й одійшов, але переляку в очах його Савмак не побачив.
— Я багато разів кликав смерть на твою голову, басилевсе. Й що з того? Люди хочуть, а кумири можуть. Ми вже з тобою про се говорили, й не раз. І ти нахвалявся, що колись мене вб'єш, але для сієї риби ще не вдарено в дзвони.
Архонт Евтихій марно силкувався розплутати незрозумілі перемовляння сих людей, хоч і добре знав удачу євнуха, згодом відійшов, потягши за собою одноокого наглядача Аполлодора, й коли за півгодини повернулися назад, Савмак лаштувавсь улазити в мідну бодню, євнух же тихо посміхався.
— Ти хочеш до ями, басилевсе? — здивувавсь Евтихій.
— Хоче побачити, як живуть його підданці, — замість басилевса відповів євнух, коли двоє робів-рудників почали вже обережно спускати бодню. Линва розпускалася й розпускалась, незмащена корба прикро скреготала, і в такому скреготові Савмак не міг чути його. — В нас тепер настало Царство Сонця, архонте.
Та коли згодом рудники так само обережно витягли царя нагору, й Евтихій, і євнух зрозуміли, що він усе чув.
— Царство Геліоса, лоґоґрафе, творять чистими руками! — сказав він і засміявся, бо євнух, розгубившись, мимоволі глянув на свої долоні й, тут-таки схаменувшись, поховав їх у згинках гіматія.
— Як там у рудні? — Євнух надто щиро подивився на царя, й той одчув підступ. — Довбають?
— Довбають!
— А ти ж кажеш "Царство Геліоса"!
Се був лихий натяк, і басилевс аж тепер зрозумів справжню вагу того вдалого щирого погляду євнуха. Царство Сонця означало рівність, а рудниками в руднях були закуті в кайдани невільники.
— То — супротистати, лоґоґрафе, — прийшов на підмогу Евтихій, бачачи розгублення Савмака.
Євнух зареготав:
— Кажеш, супротистати?
— Вороги. Понтійські бранці та ті, що зрадили…
— Роби завжди були ворогами господарям, архонте, — сказав лоґоґраф Евтихієві, але слова його стосувалися царя, й Савмак мовчки пішов оглядати решту Залізногірських рудень. Бранців було мало, ковалі ж вимагали руди ще й ще, залізо стало тепер для Пантікапея й усього царства чимось найголовнішим, і Савмак кидав у рудні кого тільки можна було.
Вождь відпущеників Платон по п'ятому дні сказав Савмакові, й при сьому сидів От:
— Знову-с уярмив людей до рудень, царю…
От змовчав, се знакувало, що він теж засуджує той учинок, і цар у нестямі "по-скіфському" крикнув на колишнього роба:
— То — до часу! До часу! Заліза треба, бо Діофант у Феодосії не наліжницями бавиться. Хто ж копати-йме руду?!
Платон теж тямив, що залізо тепер — над усе, дорожче від хліба й соли, та з робами жартувати не можна було. Для сих людей найголовнішим у житті лишалася воля, вони повірили Савмакові раз, а вдруге можуть не повірити, як Діофантові, коли той надурив їх.
Усі сиділи похнюпившись. От сказав, що можна спробувати пошукати охочих серед його воїв. Але повсталі скіфи згодилися б на будь-що, тільки не на рудні, навіть тепер, коли всі розуміли, що таке залізо, бо рудниками споконвік були роби, й саме вже слово викликало опір.
— Кумири неприхильні до нас, — підсумував великий колісничий, і Савмак пересвідчивсь у сьому вже наступного дня.
Вранці цар зібрав верховних жерців Пантікапея, й вони, порадившись, вирішили вмилостивити Зевса Вседержителя, Зевса Робітного та Кібелу Кіммерійську багатими жертвами. Треби біля святилищ відбулись в обіднє сонце, по заході ж спалахнули хлібні комори в приморських рядах аґори. Савмак сам пішов глянути на пожежу, й коли входив до площі, хтось метнув у нього чадною головешкою.
Савмак обтрусивсь, удавши, що се була випадковість, але серед величезного натовпу, який тирлувався віддалік охоплених пожежею комір, почувсь несхвальний гомін. Комори згоріли, бо майже ніхто не гасив вогню, до того ж вони були порожні. Перш ніж підпалили, з них розтягли все зерно, й мед, і шкури. Платон провів допити й похмуро визнав:
— Заводіями були одпущеники, ті, що ти-с кинув у рудні.
Савмак наказав одіслати Аполлодорові не тільки заводіїв, а й кожного, хто грабував чи палив минулої ночі. Платон підкоривсь і виконав його волю, та після заходу сонця вулицями пішли факельники. Сього разу вони не спалили нічого, зате кричали, що цар продавсь евпатридам і зрадив демос.