Трудівники моря

Сторінка 89 з 129

Віктор Гюго

Додаймо до цього страшне питання: а чи не тотожне все це із сутністю провидіння? Людина занурена в морок. Вона дивиться. Слухає.

А тим часом темна земна куля все рухається, все крутиться, квіти відчувають цей одвічний рух: нічна красуня розпускається об одинадцятій годині вечора, а березка о п'ятій годині ранку. Дивовижна точність.

В інших глибинах краплина води — цілий світ, там кишать інфузорії, там виявляє себе неймовірна плодючість мікроскопічних живих організмів, непомітне постає у всій своїй величі, та ж сама неосяжність, але безмежно малого; одна діатомея виплоджує за годину один мільярд триста мільйонів діатомей. Скільки загадок водночас!

Тут те, що не піддається спрощенню.

Людина змушена вірити. Повірити силувано — такий наслідок. Але мати віру — замало для того, щоб мати спокій. Вірі властива якась дивовижна потреба форми. Звідси виникають релігії. Нічого так не пригнічує, як невизначеність віри. Незалежно від нашої думки, незалежно від волі, від внутрішнього опору дивитися в темряву — значить не просто дивитися, а осмислено споглядати. Що робити з цими явищами? Як поводитися під їхнім впливом? Знищити їх засилля неможливо. Якою мрією наблизити до себе близькі до нас загадкові світи? Скільки туманних, нерозбірливих відкрить зразу! Їх так багато, що зміст кожної стає недоступний. То невиразне белькотання істини, яка сповіщає про себе! Темрява — це безгоміння, але воно красномовне. У ньому велично являє себе рівнодіюча сила — бог. Бог — поняття необмежене. Воно в самій людині. Силогізми, суперечки, заперечення, системи, релігії проходять повз нього, не зменшуючи його. Поняття про нього дає вся безмірність темряви. Але неспокій залишається. Таємниця світобудови жахає нас. Про нечувану єдність сил говорить рівновага цієї імли. Всесвіт повисає в просторі, і нічого не падає. В безмежних і неозорих переміщеннях не буває ні знищувальних випадковостей, ні небезпечних зустрічей. Де починається доля? Де закінчується природа? Чи є різниця між подією і порою року, між горем і дощем, між чеснотою і зіркою?

Хіба година — не та ж хвилина? Накручений механізм продовжує свій незворушний хід, не відповідаючи людині. У зоряному небі постають перед нами видива коліщат, маятників, противаг. То натхненне споглядання, яке злилося з натхненними роздумами. То сама єдність і до того ж сама абстрактність. Поза тим нема нічого. Людина почуває себе ув'язненою. Вона опиняється в лабетах темряви. Втеча немислима. Людина опиняється в зубчастих колесах механізму, вона — невіддільна частина від цілого, вона відчуває, як незнане в ній зливається з незнаним поза нею. Це велике провістя смерті. Яка болісна туга і водночас яке захоплення! Злитися з безконечним, увійти в своє безсмертя, і — хто знає! — може, у вічність; відчути у хвилі цього чудового потоку всесвіту незнищенну сутність свого "я"! Дивитись на зорі і казати: "Я — душа, подібна до вас!" Дивитись у темінь і гукати: "Я — безодня, така ж, як і ти!"

Все це тяжіло над Жільятом, підсилене його самотністю. Чи розумів він це? Ні. Чи відчував він це? Так.

Жільят був наділений великим бентежним розумом і великим незайманим серцем.

VI

Жільят ставить бот у бойову позицію

Врятування машини, що його задумав Жільят, як ми вже казали, було підготовкою до справжньої втечі. Адже нам відомо, скільки слід мати терпіння, щоб втечу підготувати. Відомо також і те, що для цього потрібна неабияка винахідливість. Винахідливість доходить до чудодійства, а терпіння межує із смертною мукою. Наприклад, якийсь Томас, в'язень замку архангела Михаїла, зумів сховати половину стіни в свій сінник. Інший, в'язень Тюльської тюрми, в 1820 році зрізав свинець з плаского даху у галереї, під якою було місце прогулянок засуджених. Яким ножем? Годі комусь це збагнути. Він же й розплавив цей свинець. Де він здобув вогню? Невідомо. Розплавлений свинець він вилив у форму. В яку форму? Це відомо: зроблену з хлібної м'якушки. Зі свинцю за допомогою цієї форми він вилив ключ, а ключем відімкнув замок, хоч перед тим бачив тільки дірку від того замка. Вправність нечувана. Між іншим, такою ж був наділений і Жільят. Він міг би піднятись на урвище Буарозе і спуститися з нього. Він був Тренком розбитого пароплава і Латюдом машини.

Море, наче тюремний наглядач, чатувало на нього.

До речі, нагадаю: хоч який неприємний і недоречний був дощ, Жільят і з нього мав користь. Він трохи поновив свій запас прісної води, але його спрага була невтоленна, і він спорожнював свій дзбан майже так само швидко, як наповнював. Одного дня — останнього дня квітня, як мені здається, чи, може, першого дня травня — усе було нарешті готове. Плита, на якій стояла машина, була ніби в рамі між вісьмома линвами: чотири з

одного боку, чотири — з другого. Шістнадцять отворів, через які були пропущені линви, на палубі і в підводній частині судна з'єднувались пазами, прорізаними пилкою. Внутрішня обшивка судна була теж розпиляна пилкою, дерев'яні частини розрубані сокирою, залізні перепиляні терпугом, обшивка підводної частини відокремлена зубилом. Ту частину днища, на якій машина стояла, Жільят обрубав з чотирьох боків у вигляді прямокутника, щоб спустити її разом із машиною, для якої вона мала правити за подушку. Вся ця страхітлива гойдалка трималася тільки на одному ланцюзі, який чекав, поки по ньому тернуть терпугом. У такій стадії роботи, коли все вже підготовлено і ось-ось має настати кінець, поспіх — це теж обережність.

Саме відплив — найзручніша хвилина.

Жільятові вдалося зняти колінчатий вал коліс пароплава, краї якого могли перешкодити при спуску машини. Він зумів вертикально прилаштувати цю тяжку частину всередині клітки машини.

Настав час кінчати. Як ми вже казали, Жільят не відчував утоми, бо не допускав її, зате інструменти зазнали її сповна. Кузня мало-помалу ставала непридатною для вжитку. Кам'яне ковадло розкололося. Піддувало почало погано подавати повітря: водоспад — джерело енергії — був із морської води, тому всі стики приладу позабивало сіллю і ним важко було орудувати.

Жільят подався в бухту "Людина", уважно оглянув бот і впевнився, що все в належному стані, зокрема й чотири кільця, вкручені ним у правий і лівий борти; потім він підняв якір і, замахавши веслами, пригнав барку до Дуврів. Прохід між двома Дуврами був саме такий завширшки, що в нього можна було загнати бот. Вистачало і ширини, і глибини. З першого ж дня Жільят звернув увагу на те, що човна можна підвести під саму Дюранду.