— Вдалий був день?
— Дуже. А в тебе?
— У мене теж.
І вона наче з полегкістю знову стала дивитися телевізор. Там якісь МОЛОДИКИ намагалися скласти слово із дерев'яних літер, які дикторка з лагідним усміхом на устах розкидала перед ними. Жіль прикурив сигарету, заплющив очі.
— Я думаю, це буде "аптека",— сказала Елоїза.
— Пробач?
— Я думаю, слово, яке вони мають скласти,— "аптека".
— Цілком можливо,— відповів він. І знову заплющив очі. Потім він спробував ковтнути зі своєї склянки. Віскі
було вже тепле. Жіль поставив склянку на килпм, який устеляв підлогу.
— Дзвонив Нікола, питав, чи не хочемо ми приїхати сьогодні ввечері в клуб. Що ти скажеш?
— Побачимо,— відповів Жіль.— Я тільки-по вернувся.
— Як тобі не хочеться нікуди йти, у холодильнику є телятина. А по телевізору будуть показувати детектив.
"Чудово,— подумав він.— Багатий вибір: або обідати з Школа і він знову пояснюватиме, що коли б кіно не таке продажне, він давно створив би шедевр. Або сидіти дома в кріслі і дивитися по телевізору якусь гидоту, закушуючи холодною телятиною. Кошмар!" Але ж колись вечорами він виходив з дому, мав друзів, розважався, зустрічався з новими людьми, і кожна ніч була святом... Де ж тепер його приятелі? Одначе він добре знав, де вони,— досить було простягти руку до телефону. Просто вони вже стомилися марно дзвонити йому протягом трьох місяців — та й край. Але даремно він перебирав у пам'яті їхні імена, пригадував обличчя, які йому було б приємно бачити, і не знаходив жодного. Лише нікчема Нікола і досі ще чіпляється до нього. І він знав причину: Нікола нічим платити за випивку.
Задзвонив телефон, але Жіль не зворухнувся. Колись він кидався до телефону, бо був певний — то поклик кохання, удачі або приємної пригоди. Тепер трубку завжди брала Елоїза. Вона гукнула зі спальні:
— Це тебе. Жан дзвонить.
Жіль на секундну завагався. Що йому сказати?
Потім згадав, що вранці був брутальним, а брутальність некрасива і безглузда. Зрештою, він сам поліз до бідолахи Жана зі своїми нещастями, а потім кинув його посеред вулиці. Жіль узяв трубку.
— Це ти, Жілю? У тебе все гаразд?
— Усе гаразд,— відповів Жіль.
У Жана був теплий, стривожений голос, голос справжнього друга. Жіль розчулився.
— Мені дуже прикро, що сьогодні вранці,— почав він.—
Я...
— Завтра ми про все порозмовляємо серйозно,— відповів Жан.— Що ти робиш сьогодні ввечері?
— Мабуть, я... Ми залишимося вдома,— промовив Жіль,— і будемо їсти холодну телятину.
Це був справжній ледве прихований заклик на допомо-
гу, після якого і Жіль, і Жан помовчали. Потім Жан лагідно сказав:
— Знаєш, краще не сидіти дома; сьогодні в "Бобіно" прем'єра, і якщо ти хочеш, у мене є квитки, я...
— Дякую,— відповів Жіль.— Мені не дуже хочеться кудись іти. Якщо ти не проти, завтра ми добряче гульнемо.
Але насправді він так не думав, і Жан це знав. Проте Жан уже спізнювався, він мав ще перевдягтися, вийти з дому, і ця нещира обіцянка Жіля його влаштовувала. Він погодився, аж надто лагідно промовив "до побачення, голубчику" і поклав трубку. Жіль відчув себе іще самотнішим. Він повернувся до вітальні, сів у крісло. Елоїза і далі як заворожена дивилася телевізор. Жіль зненацька розлютився:
— Як ти можеш дивитися це?
Елоїза навіть не здивувалася, тільки повернула до нього раптом згасле лагідне, покірне обличчя.
— Я думала, так краще,— коли я дивлюся телевізор, ти можеш не розмовляти зі мною.
Це його так приголомшило, що він нічого їй не відповів. І водночас її слова прозвучали так принижено, що він відчув добре знайомий йому глухий жах: хтось страждає через нього! І зрозумів, що його розгадали.
— Навіщо ти так кажеш? Вона знизала плечима.
— Просто так. Мені здається... У мене таке враження, що тобі хочеться бути самому і щоб до тебе не чіплялися. От я й утупилася в телевізор.
Елоїза благально дивилася на нього, вона хотіла, щоб він сказав: "Ні, навпаки, займися мною, розмовляй зі мною, ти мені потрібна",— на мить у нього виникло бажаніш сказати це, аби тільки зробити їй приємність. Але це була б неправда, ще одна неправда, і він не має права так говорити.
— Я себе не дуже добре почуваю останнім часом,— промовив він слабким голосом.— Не гнівайся на мене. Я сам не знаю, що зі мною.
ш
— Я не гніваюсь,— відповіла вона,— я знаю, що це. В двадцять два роки зі мною було те саме — нервова депресія. Я весь час плакала. Мати мало не збожеволіла від страху за мене.
Якраз цього і слід було чекати: порівняння. З Елоїзою завжди все вже було.
— Як же все це скінчилося? — іронічно запитав він лихим голосом.
Насправді він не міг навіть порівнювати "своєї" недуги з Елоїзиною. Для нього це було майже образливо.
— Само пройшло. Правда, я з місяць ковтала якісь таблетки — шкода тільки, що забула, як вони називаються. І якось уранці я відчула, що мені вже краще.
Вона навіть не посміхнулася. Жіль дивився на неї майже з ненавистю.
— Шкода, що ти забула, як вони називаються. Може, подзвониш матері, перепитаєш?
Елоїза підвелася, підійшла до нього, взяла в долоні його обличчя. Він не відводив погляду від її вродливого спокійного обличчя, від її безліч разів цілованих губів, від її голубих співчутливих очей.
— Жіль!.. Жіль!.. Я знаю, що я не дуже мудра і навряд чи зможу чимось допомогти тобі. Але я люблю тебе, Жіль, мій коханий!..
І вона заплакала, уткнувшись у його піджак. Йому стало шкода її, і водночас він відчував страшенну нудьгу.
— Не плач,— промовив він,— не плач^ усе владнається... Я геть розклеївся, завтра я піду до лікаря.
Вона плакала все тихіше й тихіше, наче настрахана дитина, і він дав їй слово, що завтра неодмінно піде до лікаря, посміхаючись, з'їв трохи холодної телятини і спробував порозмовляти з нею про се, про те. Потім, у ліжку, Жіль лагідно поцілував її в щоку і повернувся на другий бік, молячись у душі, щоб ніколи не настав світанок.
Розділ IV
Лікар виявився розумною людиною, але це аж ніяк не полегшувало становища. Навпаки. Він простукав легені Жіля, вислухав його серце, ставив банальні питання з прикрим виглядом людини, яка зовсім не тішить себе ілюзіями щодо своєї всемогутності. Тепер Жіль сидів навпроти лікаря у великому кріслі стилю Людовіка XIII і пильно дивився на нього, сподіваючись, що за його певністю і рішучістю не криється цілковите лікарське безсилля перед його, Жі-левою, хворобою. "Зрештою, він навчився напускати на своє обличчя рішучий вигляд' медика, як дехто — переконаний вигляд адвоката або як я час від часу — вираз зацікавленого і тямущого журналіста". Та все ж у його душі наростала надія. А що коли й справді є пігулки, які виліковують від огиди до життя? Чом би й ні? А може, в його організмі лише бракує трохи кальцію або заліза чи ще бозна-чого іншого, щоб бути щасливим? Адже іноді буває й так! Людина хтозна-що вигадує щодо свого розуму, сили волі, свободи, а потім виявляється, що в неї зв'язані руки й ноги лише тому, що їй бракує вітаміну "В". Отак-то. Саме в цьому й треба себе переконати. Саме це й треба визнати. Людський організм — всього-на-всього складна фабрика і...