Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді")

Сторінка 20 з 38

Франсуаза Саган

— Я ніколи не втрачав того, що давав,— миролюбно промовив Гарнье.— Дорого обходиться лише те, що крадуть, любий мій, запам'ятайте це...— і він засміявся.— Мабуть, я здаюся вам надто великим моралістом, зважаючи на так звану мою розбещеність, але повірте: в той день, коли вп станете соромитись того, що ви любите, вн пропали. Пропали для самого себе. А тепер поговоримо про роботу.

Гарньє дав Жілю пемало корисних порад, але той його майже не слухав. Він думав про те, що обікрав Елоїзу, про те, що ніколи не соромитиметься Наталі, що кохатиме її так само ніжно й щиро, як Гарньє любив свого хлопця. Він усе це скаже їй, він розповість їй про Гарньє, і йому нестерпно хотілось побачити її знову. За півгодини він буде в редакції газети, якнайшвидше залагодить свої грошові справи, пообідає з Жаном, доручить його турботам Елоїзу, спакується і помчить на п'ятигодинлий поїзд. А зараз просто звідси подзвонить у Лімож.

Голос Наталі звучав весело, лагідно, і він раптом відчув приплив ясного щастя.

— Я так шкодую за вчорашнє,— відразу сказала вона.— Але я справді була нажахана, це нерви.

— Я розумію,— сказав він.— Наталі, що тп скажеш, коли я приїду сьогодні ввечері?

Запанувала тиша.

— Сьогодні ввечері? — перепитала вона.— Ні, це занадто, неймовірно добре, Жілю. Ти можеш?

— Можу. Мені вже набридло це місто. І мені бракує тебе,— додав віп тихіше.— Я приїду поїздом. Ти зустрінеш мене у В'єрзоні?

! — О боліє мій,— досадливо сказала вона,— м:т сьогодні Ьапрошені на вечерю до Кудерків! Що ж робиш? Непідробний сум у її голосі заспокоїв Жіля, і він бадьоро сказав:

і 171

— Я зійду в Ліможі, візьму таксі, і ми побачимося завтра. Ти можеш пообідати зі мною? Завтра немає засідання Червоного Хреста?

— О Жіль...— промовила вона.— Жіль, подумати тільки: я завтра обідатиму з тобою... Яке щастя... Я страшенно скучила.

— Ти заїдеш по мене до сестри ополудні? Може, попередиш її?

Він раптом відчув себе зібраним, рішучим, мужнім. Він виринав із того непевного хаосу, який називався Парижем. Він знов оживав.

— Я зараз же поїду до неї,— сказала Наталі.— А завтра ополудні заїду по тебе. У тебе все гаразд?

— У мене були деякі ускладнення, навіть значні, але я... я все залагодив,— твердо закінчив він.

"Нічого собі "залагодив",— раптом подумав він.— Зайняв чуже місце і довів до сліз жінку". Але він не міг заглушити в собі нестримної п'янкої, трохи жорстокої радості, яку породжує щастя.

— До завтра,— сказала вона.— Я кохаю тебе.

Йому не схотілося казати: "Я теж". Вона одразу поклала трубку.

Частина четверта

ЛІМОЖ Розділ І

Цього разу поїзд ішов нестерпно довго. Спочатку тяг-лися нескінченні паризькі передмістя, яким надвечірнє літне сонце надавало навіть якоїсь поетичності. Потім, перед Луарою, перші луки із зеленою і лискучою травою, обрамлені безмірно витягнутими тінями від дерев, потім

вечірня Луара з уже сірими водами. Потім запала ніч, і Жіль, одвернувшись од вікна, став розглядати своїх попутників. Йому було приємно їхати в цьому поїзді, що неминуче мав приставити його додому до сестри, до Наталі, до спокою і кохання. І Жілю здавалося, що у нього вперше в житті трапилось таке щасливе поєднання.

Була одинадцята вечора, коли він в Ліможі зійшов з поїзда. Було дуже темно, і Жіля просто приголомшило, коли до нього раптом кинулась Наталі. Він випустив з руки валізу і, оглушений щастям, мовчки міцно пригорнув Наталі до грудей. Вони довго стояли так на вокзальному пероні, притиснувшись одне до одного, похитуючись, 80всім не зважаючи на погляди, що затримувались Еа них. Зрештою він відхилився, подивився на Наталі; він уже забув, що в неї такі великі, широко поставлені очі.

— Як тобі вдалося вирватись?

— Я втекла,— сказала вона.— Не могла більше. Це була не вечеря, а суцільний кошмар. За супом я знала, що ти в Орлеані, а коли подали рибу — що ти минаєш уже Шатору, мені здавалося, що я ось-ось знепритомнію. Поцілуй мене. Жілю, ти нікуди більше не поїдеш!

Він поцілував її, вийшов з нею з вокзалу, підійшов до машини, кинув усередину валізу, кинувся сам на сидіння і обняв її.

— Ти ще більше схуд,— сказала вона.— Ти ще мене пізнаєш?

— Я поїхав лише три дні тому,— сказав він.

— Після вечері вони грали в бридж. Я сказала, що недобре себе почуваю і що я їду додому. Я мало не спізнилась до поїзда, мало не передушила весь Лімож.

Жіль поцілував її, почуваючи себе надзвичайно щасливим і^ з блаженною порожнечею в тілі. Йому нічого було ій більше сказати, проте він пам'ятав, що має повідомили велику новину,— що він кохає її. Що він нарешті сам Усвідомив це. Але це йому не здавалося більше таким важливим, таким приголомшливим, як у Парижі. Та все

І. 173

ж, на знак вірності тому молодикові, захопленому собою, яким він був цілий день у Парижі, він зробив над собою зусилля і сказав:

— Ти знаєш, ти знаєш, Наталі, я кохаю тебе,— сказав це таким розчуленим голосом, що сам собі здався смішним.

Наталі розсміялася.

— Сподіваюся,— сказала вона без тіні здивування.— Бракувало ще, щоб ти не кохав мене.

Жіль і собі засміявся. Вона має рацію, дурень він неприторенний. Є надто очевидні речі, які не потребують слів. Вона з першого ж дня сказала, що кохає його, і спокійно чекала, поки і він її покохає. Наталі сильна жінка, точніше — жінка, яка усвідомлює, що її слабини мають непереборну силу. Так, він зіпсував увесь ефект від свого освідчення і був дуже задоволений, що • зіпсував.

— Чому ти нічого не розповідаєш? — спитала вона.

— Мені нічого розповідати,— відповів він,— у мене все гаразд. Я всю дорогу милувався природою з вагонного вікпа.

— Дивна розповідь...

— Поцілуй мене,— сказав він.— Я про все розповім тобі завтра. Ми поїдемо на річку. Ти ж пообідаєш зі мною?

— Пообідаю. Але мені час уже повертатися. Фран-суа, мабуть, уже дома. Мені не треба було приїжджати,— тихо додала вона,— це жахливо — розлучатися зараз з тобою.

Вони їхали вулицями Ліможа; Наталі тихо вела машину, і в вікно струмувало вечірнє повітря. Жіль тримав її за руку, ні про що не думав і лише невиразно відчував, що ця цілковита бездумність і є щастя. Потім вона зупинилася, Жіль пересів у таксі й проїхав ще тридцять кілометрів у такому самому гіпнотичному стані; приїхавши до старого батьківського будинку, віп розбудив Оділіго та Флорапа, і там, раптом позбувшися заціпеніння, почав розповідати їм про свою поїздку, хоча подружжя нічого не розуміло спросоння; розповідав довго, плутано і потішно про все, що намірявся розповісти Наталі, цілі години думаючи про неї в поїзді.