— Так,— сказав він,— ми слабкі створіння. І часом нас несе щось таке, що не піддається контролю; спасибі тобі, Наталі.
Вони зайшли в маленьку вітальню з тією безтурботністю, яка переважно з'являється у коханців, яким за тридцять, після щасливого і вирішального побачення; зате Флоран і Оділія скочили на ноги і зніяковіло почервоніли. Флоран підніс вгору руки й вигукнув: "Яка несподіванка!", а Оділія похвалила Наталі за те, що в неї стало сміливості приїхати в таку погоду, коли вона, Оділія, не наважується і носа виткнути на вулицю. Це, звичайно, означало, що ні Оділія, ні Флоран не помітили машини, яка вже дві години стояла перед ґанком. Виявивши винятковий такт і короткозорість, Оділія, на превелику радість Жіля, заговорила про погоду і про те, що треба неодмінно випити чого-небудь, щоб зігрітися — тут вона знову почервоніла,— а Флоран побіг по пляшку портвейну. Наталі сиділа на дивані, розслаблено опустивши на коліна руки з довгими пальцями, всміхалася, відповідала на запитання, іноді мигцем поглядала на Жіля, який стояв, спершись на камінну полицю, і з виглядом деякої зверхності втішався цією провінційною комедією.
— Така погода, напевно, не дасть Касіньякам улаштувати бал просто неба,— з прикрістю сказала Оділія.
— Ви підете до них? — запитала Наталі.
— Я боялася, що Жіль не захоче,— необачно відповіла Оділія,— але тепер...
На мить вона перелякано змовкла, а Флоран, який подавав їй склянку, раптом завмерши, сердито закрутив білками очей. Жіль мало не засміявся, але встиг відвернутися.
— ...але тепер у нього кращий вигляд,— мляво повела далі Оділія,— і, можливо, він погодиться поїхати з нами?..
Вона благально подивилася на брата, і він кивнув головою, щоб заспокоїти її. У Наталі очі були повні сліз — вона, певно, теж ледве стримувала сміх. "Боже мій,— раптом подумав Жіль,— який я маю бути вдячний цій жінці! Як давно я не відчував цієї солодкої втоми, що приходить після любощів і викликав то сльози, то нестримний сміх".
— Звичайно, піду,— весело відповів він,— але танцюватиму тільки з вами двома.
І він так лагідно всміхнувся Наталі, що у неї затрепетали вії, і вона відвернулася.
— Мені треба вже їхати,— сказала вона.— Отже, завтра ввечері побачимось у Касіньяків?
Жіль допоміг їй надіти плащ. Він відчинив дверцята машини, а потім, просунувши голову у вікно, запитав:
— А завтра вдень?
— Не можу,— розпачливо промовила вона.— Завтра у мене збори дам — членів Червоного Хреста.
Він засміявся.
— Ах, справді,— адже ти дружина високого сановника.
— Не смійся,— раптом сказала вона низьким тремтячим голосом,— не смійся. Тобі не слід сміятися.
І зразу ж поїхала, а Жіль залишився стояти збентежений і задуманий.
Весь вечір сестра була надзвичайно уважна до нього, і це його смішило. Жінкам подобається бачити своїх братів і навіть інколи синів у ролі щасливих мисливців, падто ж якщо їхнє власне життя, як у Оділії, позбавлене й тіні романтики. Цим вони ніби беруть реванш за свої власні невдачі.
Розділ VI
Погода змилосердилася пад Касіньякамн, і пікпік, який вони влаштували в саду, був у розпалі, коли приїхали Оділія з Флораном і Жіль. Починався червень, було тепло, на широкому зеленому лужку перед домом вирізнялися яскраві туалети жінок, чувся сміх чоловіків, пахли квітучі каштани, і все це викликало у Жіля враження чогось довоєнного, нереального. У стосунках між цими провінціалами відчувалася невимушеність, розкутість, щось лагідне було в самій атмосфері свята, і обожнюваний Жілем Париж раптом постав перед ним якимось кошмаром. Оділія йшла з братом під руку, знайомила його з гостями, сподіваючись знайти в натовпі господиню. Раптом Жіль відчув, що її рука напружилась, і Оділія зупинилася перед високим, досить вродливим чоловіком, який вирізнявся серед типових жителів півдня Франції тим, що був дуже схожий на англійця.
— Франсуа, ви не знайомі з моїм братом? Жілю, познайомся,— мосьє Сільвепер.
— МИ вже знайомі,— ми разом, були на вечері в Руаргів,— відповів здивований Сільвенер.
— Атож,— сказав Жіль, хоча зовсім цього по пам'ятав. Він подумав: "Так ось він, чоловік. Непоганий з себе. Судячи з чуток, дуже багатий. І, мабуть, не дуже лагідний. Та й не дуже веселий. Цікаво, чи каже вона йому на вухо те саме, що й мені? Напевпе, ні". І потискуючи руку Сільве-нерові, він рантом відчув бажання тримати Наталі в обіймах, як учора.
— Ви живете в Парижі? — запитав Сільвенер.
— Так, уже десять років. Ви туди часто навідуєтесь?
— Намагаюся якнайрідше. Дружина, звичайно, обожнює ці поїздки, але мене особисто Париж дратує.
Оділія, з полегкістю побачивши, що Сільвенер і Жіль пе викликали один одного на дуель, задоволено перейшла до іншої групи гостей. Жіль охоче приєднався б до неї: через якісь уцілілі в душі принципи чи то моралі, чи то естетики він пе любив бути запанібрата з чоловіками або дружками своїх коханок. Але Сільвенер стояв сам, і Жілю було ніяково покинути його. Він марно шукав очима Наталі, розмовляючи з Сільвенером про труднощі вуличного руху в Парияп, про дорожнечу номерів у готелях, про пекельний шум великих міст. І враз у нього виникла відраза до всього, і він подумав: "Зараз же поїду додому. Досить з мене цієї вечірки. Наталі могла б усе-таки розшукати мене..." Віп уже добирав якусь чемну фразу, щоб утекти від Сіль-венера, як раптом надійшла Наталі. На ній була чудово пошита зелена сукня такого самого відтінку, як її очі, воїна, трохи зблідла, дивилась на Жіля, усміхаючись, і віп тієї миті вирішив залишиїгися.
— Ви, гадаю, вже знайомі,— сказав Сільвенер.
— Мп зустрічалися в Руаргів,— відповів Жіль його словами й кивнув головою, вітаючи Наталі; він був задоволений своєю відповіддю, бо сказав правду без будь-якої двозначності,— Жіль не терпів цього прийому обачних коханців. Наталі всміхнулася.
— Атож. Пане Лантьє, мати господаря дому не може ходити, вона прикута до крісла, але помітила вас і просила мене провести вас до неї. Ви підійдете?
Жіль пішов слідом за Наталі, ніби в тумані бачачи інших гостей, вітаючись до тих, кого, як йому здавалося, пізнавав, і усміхався, уявляючи, яку гримасу скорчив би, наприклад, Жан, якби його побачив тут.