Моїй сестрі
Нерозпізнана, незрівнянна, Зігрівала вона мої невеселі тривожні дні. І я бачу її, і втрачаю, і біль мій бринить, Немов сонячний промінь в холодній воді.
Поль Елюар
Частина перша
ПАРИЖ
Розділ І
Тепер так з ним траплялося майже щоранку. Хіба що він звечора напивався і вранці мов у тумані вставав з постелі, приймав душ, роблячи все це майже несвідомо, ніби навпомацки, і сама втома звільняла його від тягаря власного "я". Але частіше приходили дні, що завдавали нестерпного болю: він прокидався вдосвіта, і його серце тріпотіло від страху, страху перед життям — інакше він не міг його назвати; він напружено чекав настирливих тривожних думок про свої поразки, невдачі, про голгофу нового дня. Серце калатало, а він намагався знов поринути в сон, намагався забутись. Марно. Тоді він сідав на ліжку, хапав пляшку з водою, що стояла поруч, ковтав теплої, огидної, без ніякого смаку рідини, такої ж огидної, як його життя за останні три місяці, і думав: "Та що ж це зі мною, що ж це зі мною?" І його охоплювали відчай і лють, адже він був самолюбний. І хоча він часто спостерігав у інших людей, яких по-справжньому поважав, нервову депресію, така недуга здавалася для нього принизливою, мов ляпас. З юних років він ніколи не надавав особливого значення своїй особі, був цілком задоволений тим життям, яке мав, і коли раптом зіткнувся в собі з хворобливою, немічною і зневіреною істотою, то відчув забобонний жах. Невже цей три-дцятип'ятирічннй чоловік, який удосвіта сідає на ліжку і безпричинно тремтить,— невже це і є він сам? Невже до цього привели його тридцять років безтурботного життя, сповненого веселощів, сміху і тільки зрідка затьмареного любовними прикрощами? Він утикався головою в подушку, притискався до неї щокою, ніби вона за самою своєю природою мала подарувати йому щасливий сон. Але його очі лишались розплющені. Йому було холодно, і він напинав на голову ковдру, йому було душно, і він розкривався, але так і не міг зупинити в собі внутрішнього тремтіння, позбутися відчаю і спустошення.
Звичайно, йому слід би повернутися до Елоїзи і спати з нею. Але він не міг. Уже три місяці він не доторкався до неї, три місяці вони обоє про це навіть не заїкалися. Красуня Елоїза... Цікаво, як вона терпить це... Ніби відчував в ньому щось хворобливе, дивне, ніби жаліє його. І думка про її жалість йому завдавала ще більшого болю, ніж її гнів або можлива зрада. Чого б він тільки не дав, щоб захотіти її, щоб кинутися на неї, увійти в солодке тепло жіночого тіла, шаленіти, нарешті забутися в чомусь іншому, а не в сні... Але він не міг. І кілька несміливих спроб, на які вона наважилася, викликали в нього неймовірну відразу до неї. Він, що так любив раніше любовні втіхи і міг віддаватися їм за найнесподіваніших і найдивніших обставин, виявлявся без сили в ліжку поруч із жінкою, яка йому подобалася, була вродлива і яку він навіть кохав.
А втім, він перебільшував. Якось три тижні тому він оволодів нею після знаменитої вечірки у Жана. Але як це сталося, він уже не пам'ятав. Того вечора він надто багато випив — на те в нього були причини,— і йому невиразно пригадувалася тільки безладна сутичка на його широкому ліжку, а вранці полегкість від того, що він виграв одно очко. Ніби коротка мить даної і одержаної насолоди могла бути реваншем за безсонні ночі, за незграбні виправдання і напускну розв'язність. Цим не похвалишся. Життя, яке досі його всім обдаровувало — принаймні він так вважав, і це було однією з причин його успіху,— раптом відступило від нього, як відступає море в години відпливу, полишаючи скелю, до якої так довго лащилось. Уявивши себе в образі старого самотнього бескида, він гірко засміявся. Але й справді йому здавалося, що життя покидає його, як кров, що витікає з потаємної рани. Час більше не плинув: він просто зникав. І Жіль марно переконував себе, що й тепер у нього лишилось багато ще переваг: гарна зовнішність, цікавий фах, всілякі успіхи,— все це здавалося йому так само прісним і нецікавим, як слова церковних акафістів. Слова були мертві, мертві.
До того ж вечірка у Жана виявила у всьому цьому огидний фізіологічний аспект. Жіль на хвилину вийшов з вітальні і підійшов до умивальника, щоб причесатися і помити руки. Мило вислизнуло з його долонь і впало додолу під раковину. Він нахилився, щоб підняти його. Мило стриміло за трубою, воно немов сховалося там, і той рожевий шматочок мила раптом здався йому до вульгарності непристойним. Він простяг руку, щоб узяти його,— і не зміг. Воно було ніби маленька нічна тварина, яка чекала в темряві дотику його руки, і Жіль завмер від жаху. Потім він підвівся, весь вкритий потом, і коли подивився на себе в дзеркало, в глибині його свідомості раптом прокинулася якась відчужена цікавість, що заступила страх. Глибоко вдихнувши, як плавець перед стрибком з трампліна, він знову присів навпочіпки і таки вхопив мило. Але відразу ж кинув його у раковину, як кидають заснулу гадюку, що здалася сухою гілкою; потім він добру хвилину хлюпав собі в обличчя холодною водою. Ось тоді він і подумав, що причиною всьому була не печінка, не втома і не "теперішні часи". Саме тоді він і визнав, що "це" справді сталося: він захворів.
Що ж тепер робити? Чи є хто самотніший за людину, яка вирішила жити весело, щасливо, з добродушним цинізмом, дійшла до цього вирішення найприроднішим шляхом — інстинктивно — і раптом опинилася з порожніми руками та ще в Парижі в 1967 році? Думка про те, щоб піти до психіатра, була принизлива, і він рішуче відкинув її з гордості, яку вважав однією з найкращих своїх рис. Отже, йому залишалося тільки мовчати. І сяк-так жити далі. Просто спробувати якось жити. Крім того, зберігаючи давню свою сліпу віру в життя з його щасливими випадковостями, він сподівався, що все це скоро минеться. Час, єдиний володар, якого він визнавав, відносив за собою геть його захоплення, його радощі, прикрощі, інколи деякі з його поглядів, і не було ніяких підстав думати, що той самий час не впорається і з "цією штукою". Але "ця штука" була чимсь невиразним, безіменним, і він не знав, що воно таке. А час, можливо, має владу лише над тим, що ти усвідомив.