Бо це мені, нещасній, співчуття додасть.
Володарка — пішла я за володаря
І діток незрівнянних привела йому,
Не так числом їх горда — благородністю.
Такими ні троянка не похвалиться,
Ні еллінка, ні інша — із країв чужих.
їх — бачила я — спис повергнув еллінський,
На їх могилі я обстригла голову.
Й Пріама-батька, не переказ чуючи,
490] Оплакала я: впав він на очах моїх,
Скривавлений, при вівтарі Хранителя;
Упала й Троя. Виплекала й дочок я,
Щоб женихам найкращим були парами, —
Для чужини плекала: одірвали їх
Від неньки; не надіюсь, що мене колись
Побачать, та й мені вже їх не бачити!
І ще ось наостанку — всіх нещасть вінець:
В Елладу, сива служка, попливу тепер…
Усе, що старшій жінці аж ніяк не йде,
500] На плечі мої звалять: чи замків дверних
Я пильнувати буду — мати Гектора,
Чи хліб пекти. Не в постіль, гідну владарки,
До сну лиш на долівку голу кластимусь,
А під боки зболілі підкладатиму
Старого лаття. Було щастя — сором жде.
О горе! Через жінку, через шлюб один
Я стільки настраждалась і страждатиму!
Кассандро, доню! Шал з богами ділячи, [214]
За дівування платиш, ой, як дорого!..
510] А Поліксена… Де ти, безталаннице?..
Ні доні побіч, ані сина жодного,
Хоча було їх стільки, хто б підняв мене.
А втім, навіщо?.. Чи на щось надіюся?..
Спрямуйте ж мої стопи, вже невільницькі,
Недавно — ніжні, Троя б це посвідчила,
Спрямуйте-но до кручі: там, наплакавшись,
У прірву кинусь… Хоч би як велось кому —
Поки не вмер, — не майте за щасливого.
СТАСИМ ПЕРШИЙ
ХОР
Строфа
Про Іліон мені пісню,
520] Музо, нову нашепчи,
Пісню, сповнену сліз,
Виснуй з серця, жалобну —
Співом-зойком озвусь
Нині про Трою.
Ті, що в повозі чотириногому, —
Збройні аргосці — мене
Повергнули в прах, нещасну:
Коня, що бряжчав небосяжно,
Блискучого повен оружжя,
530] При брамі лишив ахеєць.
Тут в один голос гукнув
Люд, що на скелі троянській збивсь:
"Гей, ви, хто стільки зніс трудів!
До Діви, зродженої Зевсом,
Ще цю подобу священну втягніть!"
Із дому всяк тоді спішив —
Дівчата, старці — спів лункий
Бринів, дзвенів — приймали
В місто цей дар підступний.
Антистрофа
540] фрігія вся юрбою
Збіглась до брами, гула:
Збитий з сосен гірських
Зруб — для данайців пастку —
Прагнули всі піднести
Діві безшлюбній —
Тій, що кіньми керує безсмертними.
Линвами зруб обтягли
Й, мов чорний кістяк корабельний, [215]
В камінну пропхали оселю,
550] Де кров із землі проступала,
Й вмістили там — дар Палладі.
Втіхами труд увінчавсь;
Далі прослалася мла нічна,
Лівійська флейта вторила
Фрігійській пісні. Діви в танці,
Звисока землю стопою б'ючи,
Перекликались лунко: "Гей!"
В домах же відблиски вогнів
У сутінках тонули,
560] Сон геть усе долав там.
ЕПОД
Тоді в покоях діву гір,
Безшлюбну Зевсову дочку,
Піснями, танцями також
Я славила. Та тут жахний
Від стін Пергама знявся крик
На місто все. До матерів
Припали дітки, за поділ
Хапались — ляк їх огортав.
Паллади виріб — сховок свій —
570] Покинув лютий бог війни.
Фрігійці падали в крові
При вівтарях; розпука жон
У спальнях осамітнених
Вінцем була для юнаків —
Еллади вихованців,
Для фрігійців — печаллю.
ЕПІСОДІЙ ДРУГИЙ
Появляються ма колісниці Андромаха з Астіанактом.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Андромаху он, бачиш, Гекабо, везуть
На чужинському повозі? Астіанакт,
Найдорожче дитя її, Ректора син,
580] їде з нею — припав до тремтливих грудей.
(Звертаючись до Андромахи).
Ти куди на високім повозі цім
Вирушаєш, нещасна?.. Й Ректора тут
Мідносяйне оружжя, і все, що в бою
Із полеглих зняли,
Чим пишавсь Іліон, чим у Фтії своїй
Вівтарі син Ахілла прикрасить. [216]
АНДРОМАХА
Строфа І
Вожді ахейські в чужину провадять.
ГЕКАБА
Гай-гай!..
АНДРОМАХА
Ти що? Спів снуєш печальний?
ГЕКАБА
Ой-ой!..
АНДРОМАХА
Про жереб мій?..
ГЕКАБА
О Зевсе!..
АНДРОМАХА
Про біль важкий?..
ГЕКАБА
590] ДІТИ!..
АНДРОМАХА
Були ми дітьми…
Антистрофа І
ГЕКАБА
Пішло все прахом — щастя, Троя наша…
АНДРОМАХА
Біда!..
ГЕКАБА
Як жаль діток благородних!..
АНДРОМАХА
Ой-ой!..
ГЕКАБА
Гіркі мої…
АНДРОМАХА
Страждання…
ГЕКАБА
Печальний день…
АНДРОМАХА
Трої… [217]
ГЕКАБА
Що в клубах диму…
АНДРОМАХА
Строфа II
Вернись же, мій муже!..
ГЕКАБА
Кличеш ти сина мого?..
Не тут він — в Аїді.
АНДРОМАХА
Порятуй дружину!..
ГЕКАБА
Антистрофа II
А ти, грозо ахейців,
600] Старший з-між діток моїх!
До мужа — в світ тіней
Ти й мене спроваджуй.
АНДРОМАХА
Строфа III
Прагнеш надмірного ти…
ГЕКАБА
А біль мій хіба не надмірний?
АНДРОМАХА
Трої — кінець!..
ГЕКАБА
До страждань додаються свіжі страждання…
АНДРОМАХА
З волі ворожих богів, коли смерті син твій уникнув —
Той, що троянський Пергам зруйнував
ради шлюбу гидкого.
От і лежать біля Діви Паллади скривавлені трупи —
Радість для коршака… Вже під рабським ярмом
наша Троя…
ГЕКАБА
Антистрофа III
Плачу, тебе покидаючи, о нещаслива вітчизно!
610] Бачиш сумний мій кінець! Бачиш дім, де я
діток родила!.. [218]
Діти, діти мої!.. Залишити вас мушу, вигнанка!..
Скільки скорботи тут, зойків та окликів!..
Сльози дощем рясним дім заполонюють.
Бо лише той, хто вмер, не пам'ятає вже
Горя — і сліз не ллє.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Яка ж то дивна втіха для стражденного
В сльозах і зойках! Як він скорбній музі рад!
АНДРОМАХА
О мати мужа-списоборця Гектора,
Що вклав стількох ахейців, чи ти бачиш це?
ГЕКАБА
620] Авжеж. Одних — до слави, хоч нічим були,
В неславу — славних божество скеровує.
АНДРОМАХА
Йду з сином із вітчизни — здобич ворога —
З пошани — в рабство… Переміна болісна!
ГЕКАБА
Конечність — сила грізна: та й від мене он
Відібрано Кассандру… Повели її…
АНДРОМАХА
Гай-гай!.. Як видно, другий на дочку твою
Аякс найшовся. Та чекай ще й інших бід.
ГЕКАБА
Ні міри моїм бідам, ні числа нема:
Наперебій на мене, хижі, падають.
АНДРОМАХА
630] Убито Поліксену: на Ахілловій
Могилі впала — дар німому прахові.
ГЕКАБА
О горе!.. Це ж Талфібій — пригадалося —
Неясними словами виклав ясно все.
АНДРОМАХА
Побачивши нещасну, я із повоза
Зійшла… Плащем окрила… Сльози вилила.
ГЕКАБА
О доню, доню!.. Так жахливо згинути!..
Ганебною такою впасти жертвою!..
АНДРОМАХА
Упала — як упала… її смерть, однак,
Гадаю, щасливіша від життя мого. [219]
ГЕКАБА
Умерти, доню, й жити — не одне і те ж:
640] Мертвець — ніщо. В живого — хоч надія є.