Вся історія людини — це історія її кохання.
Джек Лондон
І
Микола Булига, як і всі його товариші-космонавти, людина особливо пунктуальна. Ну, а сьогодні… Він був готовий до поїздки рівно за годину! Це, звичайно, свідчило про особливе, сказати б, виняткове хвилювання. Та й хто, скажіть, не хвилювався перед одруженням? Ось по нього рівно через тридцять дев’ять хвилин заїде Талія, і вони відправляться до Палацу радості, щоб там запевнити і себе, і весь світ… Красивий ритуал, от тільки даремно так встановили, що саме наречена мусить закликати: ходім! Воно, звичайно, має свій сенс: цілковита воля, можливість передумати в останню мить Але коли б не цей звичай, він би на крилах до неї полетів!
Раз у раз поглядаючи на годинника, Микола пружним кроком ходив по великій світлій залі, і радісне передчуття розпирало йому груди. Зупинявся проти дзеркала, торкався гребінцем свого чорного непокірного чуба, поправляв краватку і знову ходив.
Так, так, вона буде… за двадцять одну хвилину, о, вже двадцять, дев’ятнадцять… Ну що ж, у нього давно вже готовність номер один!
Талія… Люба, мила, хороша… Хороша? Прекрасна, чарівна дівчина! Як вона вчора милувалась тією кві-ткою! Нюхала, розтирала голочки своїми ніжними пальцями і все повторювала: "Тривіум Харонтіс, Тривіум Харонтіс…" Так, він дотримав своєї обіцянки. Сказав — привезу квітку з Марса і привіз. Правда, ця голуба колючка мало схожа на квітку, замість цвіту на ній якісь сині пухирчики, але запах справді неземний. Порівняти його ні з чим. Та й ховалася ж ця рослина під бурим марсіанським камінням…
Так… Тринадцять хвилин залишилось. А які троянди вона подарувала тоді, перед стартом! Ті троянди, власне, й познайомили їх. І хто зна, що він уперше побачив тоді, — чи троянди, чи її очі… Серед величезного натовпу проводжаючих він одразу виділив дівчину з трояндами. Еге, от тобі й квіти… Було мало часу, занадто мало, щоб, блукаючи гамірливими вулицями міста, говорити всякі милі дурниці, наближаючись до головного. Вічність викраяла для них буквально кілька хвилин. І цього було досить. В одну коротку мить він усвідомив, що ця дівчина з трояндами — саме та, яку очікував, та, якої не вистачало для цілковитого щастя, без якої не можна жити.
— Як тебе звуть?
— Талія, Миколо.
— Ждатимеш?
— Ждатиму.
— Я привезу тобі квітку з Марса!
— Ждатиму, ждатиму…
Вони ще встигли обпекти собі губи поцілунком, коли товариші потягли його до вертольота. Ще з люка ракети хотів побачити її — й побачив. Талія була поруч, перед очима, Талія була в серці… Усі довгі місяці польоту крізь космічні глибини вона зігрівала йому душу. "Ждатиму". І діждалася. От він і повернувся й привіз квітку.
Талія… Тепер він її жде. Отак в чеканні й життя минає, кожен чекає свого щастя, і добре, коли воно не запізнюється.
Три хвилини!
Певне, вона саме виходить з вертольота на даху. Так, підійшла до ліфта. Зайшла в кабіну. Торкнула кно-пку. Глянула в дзеркало — кабіна проскочила поверхів десять. Ще десять, ще… Стоп! Дев’яносто дев’ятий…
Микола кинувся до дверей, щоб відчинити саме в ту мить, коли вона підніме руку до дзвоника. Так… Пі-дійшла!
Відчинив двері — нікого.
Промигнула кабіна ліфта. Забула поверх?
Почекав ще п’ять хвилин — ні слуху ні духу. Відчував, як наростає тривога, передчуття чогось катастрофічного, якогось горя, відчував, але терпляче ждав. Зрештою, буває через якусь дрібницю… Та коли минуло цілих півгодини, він не витерпів і підійшов до екрана відеофону. Рука йому тремтіла, коли набирав її символи.
На екрані з’явилось її веселе обличчя. Вона вдома!
— Здрастуй, Миколо! Що поробляєш? Чим займаєшся?
Голос безтурботний, так, наче нічого й не сталося.
— О, та ти кудись зібрався! Може, скажеш куди, якщо не секрет?
Його наче окропом ошпарило.
— Ти глузуєш з мене, Таліє?
На обличчі в неї щирий подив.
— Я тебе образила? Ну, скажи, любий, образила?
— Невже ти не розумієш, що ці запитання недоречні? Раз ми домовились…
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, це вже, знаєш, занадто…
— Миколо, любий мій, ну, не ображайся, прошу тебе, благаю! Скажи — про що ж ми домовились? Не стій, сядь, сядь, отак, тепер кажи.
— Невже ти забула? Про Палац радості.
Він бачив, як вона спаленіла.
— Про Палац радості? Вперше чую… Приїзди — поговоримо.
Спантеличений, Микола Булига поспішив до неї. Вона була наче така сама, як і вчора. В її очах сяяло щире захоплення, голос дзвенів радістю, і коли знайомила з батьками, і коли розмовляла з ним наодинці.
Поїхали гуляти. Побували й біля Колони загиблих космонавтів.
— Ми ж учора отут, на цьому місці, домовились…
Талія подивилась на білий мармур Колони, на бронзові постаті зореплавців і тихо сказала:
— Можливо… Знаєш, Миколо, мабуть, радість зустрічі запаморочила мене, оглушила… Ти не гнівайся, любий, ти ж знаєш, що я… Поїдьмо до Палацу завтра, згода?
У відповідь він міцно поцілував ЇЇ. Решту дня провели нерозлучно. Разом пообідали, побували в ілюзіоні, слухали музику. Прощаючись, Микола нагадав:
— Завтра ж не барися!
Наступного дня повторилось те саме! Знову Микола хвилювався, чекаючи на Талію, знову раз у раз по-глядав на годинника і все уявляв, як вона переміщується в просторі. Піднімається ліфтом на свій дах, сідає у вертоліт. Машина швидко несе її понад призмами, кулями й пірамідами хмарочосів… Ось Талія вийшла на його даху. Ліфт відраховує поверхи… Дев’яносто дев’ятий! Бідолашний Булига вискочив у хол… І нікого не побачив.
Це вже було зухвальство. Чи вона вважає його дурником? А ще прикидається щирою… От тобі й Триві-ум Харонтіс… До речі, що означають ці слова?
Микола підійшов до відеофону, зв’язався з Картотекою знання, і скрипучий голос повідомив:
— Тривіум Харонтіс — назва місцевості на Марсі — Перехрестя Харона, міфологічного перевізника в підземне царство…
Різко вимкнув апарат, пройшовся в задумі по голубій підлозі, поглянув на годинника і, знову підійшовши до відеофону, замовив собі місце в ракеті, яка сьогодні відправлялась на Місяць. Полегшено зітхнув, розправив плечі. До товаришів у Космоцентр! А Талія… якесь легковажне дівчисько…
II
Минали роки. З Талією робилося щось дивовижне, але космонавт Булига про те нічого не знав, та й знати не хотів. Скориставшись першою ж нагодою, він у складі великої експедиції відправився в далеку міжзоряну мандрівку. Це був перший стрибок людства до сусідньої зірки — Проксіми Центавра. Хто його знає, чи домага-вся б Микола Булига, щоб його зарахували до цього зоряного екіпажу, коли б його особисте життя склалося інакше. А так… Він, звичайно, нікому не говорив про це, навіть собі не признавався, що ним керують особисті мотиви. А насправді домігся участі в цьому польоті саме через те, що хотів забути підступну дівчину, кохання до якої палило йому серце. Нехай остудять його глибини космосу, хай зарубцюються рани. Та й вона хай від-чує, яке кохання відштовхнула, яким почуттям знехтувала. Корабель їхній мчить із субсвітловою швидкістю, і поки тут, на борту, мине дев’ять років, — на Землі пройде тридцять дев’ять. Саме так розрахована програма їхнього польоту. Ага, їй було сімнадцять… Коли експедиція повернеться, їй буде п’ятдесят шість! Ну, а він по-старшає тільки на дев’ять років…