Тріумфальна арка

Сторінка 93 з 129

Еріх Марія Ремарк

— То, може, підемо в якесь інше місце? — спитав він Кет Гегстрем.

Вона знов похитала головою.

— Ні, лишаймося тут. Чи ви, може, теж захотіли під якесь поганеньке деревце?

— Не хочу, бо там і горілка здебільшого поганенька. А тут добра.

Хор перестав співати, й залунала музика. Оркестр заграв якийсь блюз. Джоан підвелася й пішла на танцювальний майданчик. Равік добре не бачив її. Не міг також роздивитися, з ким вона танцювала. Тільки як блакитняве світло прожектора ковзало по майданчику, вона на мить зринала в ньому і знов зникала в сутінку.

— Ви сьогодні оперували?

— Так…

— І як після операції почуваєте себе в нічному клубі? Вам не здається, що ви повернулися з фронту в місто чи одужали після тяжкої хвороби?

— Не завжди. Інколи просто почуваєш себе спустошеним.

В яскравому світлі прожектора очі Джоан здавалися цілком прозорими. Вона глянула на нього. Це не серце в мене заболіло, подумав Равік, а щось усередині. Удар під груди. Про це написано тисячі віршів. І удару завдаєш мені не ти, вродлива, ледь спітніла від танцю істота, а щось невідоме з темних закамарків мого мозку. Випадково уривається якийсь контакт, і я відчуваю це дужче, коли смуга світла вихоплює тебе з темряви там, на танцювальному майданчику.

— Це не та жінка, що колись тут співала? — спитала Кет Гегстрем.

— Та.

— Вона вже тут не співає?

— Здається, ні.

— Гарна жінка.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж. Навіть більше, ніж гарна. З її обличчя відверто прозирає життя.

— Можливо.

Кет глянула на Равіка примруженими очима. Вона всміхалася. То була усмішка, що могла скінчитися сльозами.

— Налийте мені ще чарку, і ходімо звідси, — сказала вона.

Підвівшись, Равік відчув, що Джоан дивиться на нього.

Він узяв Кет під руку. В цьому не було потреби, Кет могла йти й сама. Та йому здавалося, що Джоан не зашкодить побачити його під руку з іншою жінкою.

— Ви б не зробили мені одну послугу? — спитала Кет, коли вони прийшли до неї в готель.

— Звичайно, зроблю. Якщо тільки зможу.

— Підіть зі мною на бенкет до Монфорів.

— А що це таке? Я ніколи про нього не чув.

Кет сиділа в кріслі, завеликому для неї. Вона в ньому здавалася крихкою й тендітною, мов статуетка китайської танцівниці. Шкіра на лобі в неї напиналася ще дужче, ніж раніше.

— Бенкет у Монфорів — велика подія літнього сезону в Парижі,— сказала вона. — Відбудеться він другої п'ятниці в домі і в парку Луї Монфора. Вам це прізвище нічого не каже?

— Ні.

— Ви туди підете зі мною?

— Але ж мене ніхто не запрошував.

— Я дістану вам запрошення.

Равік глянув на неї.

— Навіщо, Кет?

— Я б хотіла туди піти. Але не сама.

— Хіба вам нема з ким піти?

— Я б хотіла з вами. З кимось зі своїх колишніх знайомих я не піду. Я тепер їх не зношу. Розумієте?

— Розумію.

— Це прекрасний бенкет у парку, останній у Парижі. За ці чотири роки я не пропустила жодного з них. Зробите мені таку ласку?

Равік знав, чому Кет хоче піти з ним. Так вона почуватиме себе певніше. Він не міг відмовити їй.

— Добре, Кет, — сказав він. — Вам не треба діставати окремого запрошення для мене. Повідомте господарів, що будете не самі. Я думаю, цього досить.

Вона кивнула головою.

— Звичайно, досить, Равіку. Дякую. Я негайно ж зателефоную Софі Монфор.

Равік підвівся.

— То я в п'ятницю заїду до вас. А в що ви одягнетесь?

Кет глянула на нього з-під лоба. На її гладенько зачесаних косах, мов на чомусь твердому, відбивалося світло. Голівка ящірки, подумав Равік. Гнучка, суха, жорстка грація позбавленої плоті довершеності. У здорових такої не буває.

— Якраз про це я вам і не сказала, — повагавшись, мовила вона. — То буде костюмований бенкет, Равіку. Бенкет у парку при дворі Людовіка Чотирнадцятого.

— О господи! — Равік знову сів.

Кет засміялася. Сміх її був несподівано щирий, нестримний, мов у дитини.

— Он там своїть пляшка доброго старого коньяку, — мовила вона. — Вип'єте?

Равік похитав головою.

— Чого тільки люди не видумають!

— Вони щороку влаштовують щось таке.

— То мені доведеться…

— Я сама подбаю про ваш костюм, — квапливо перебила його Кет. — Вам не треба ні про що турбуватися. Я дістану вам щось просте. Вам не доведеться навіть приміряти його. Дайте мені тільки свої розміри.

— Мабуть, чарка коньяку мені таки не завадить, — мовив Равік.

Кет присунула йому пляшку.

— Тільки не відмовтесь тепер.

Равік випив чарку. Через два тижні, подумав він, Гааке знов буде в Парижі. Два тижні якось треба перебути. Що ті два тижні, порівнюючи з життям, а проте далі за них його думка не сягала. Два тижні — а за ними зяяло провалля. Хіба не однаково, як він згає цей час? Костюмований бенкет… Хоч би що сталося за ці примарні два тижні — хіба воно може здатися химерним?

— Гаразд, Кет.

Равік ще раз зайшов до клініки Дюрана. Жінка з золотавим волоссям спала. На лобі в неї виступили великі краплі поту. Обличчя її порожевіло, уста були ледь розтулені.

— Яка температура? — спитав він у сестри.

— Тридцять сім і вісім.

— Добре.

Равік нахилився над вологим обличчям хворої. Запаху ефіру вже не було чути. Її віддих став свіжий і запашний, мов чебрець. Чебрець, згадав Равік. Гірська лука у Шварцвальді. Хапаючи ротом повітря, він плазує під палючим сонцем, а десь ізнизу долинає крик переслідувачів… І п'янкий запах чебрецю. Дивно, що все забувається, крім запахів. Чебрець… Навіть через двадцять років цей запах воскрешатиме картину його втечі у Шварцвальді, із закамарків пам'яті випливуть усі подробиці, ніби це відбулося вчора. Не через двадцять років, подумав він. Через два тижні…

Він повернувся до готелю близько третьої години. Ніч була тиха й тепла. Він піднявся сходами нагору. Під дверима його номера білів конверт. Равік підняв його. На конверті стояло його прізвище, але не було ні марки, ні поштового штемпеля. Мабуть, від Джоан, вирішив він і розпечатав конверт. Звідти випав чек. Отже, від Дюрана. Равік байдуже глянув на цифру. Потім придивився уважніше. Він не повірив своїм очам: то були не двісті франків, як звичайно, а дві тисячі. Мабуть, неабияк налякався, подумав він. Дюран, що добровільно віддає дві тисячі франків! Просто-таки восьме диво світу!

Сховавши чек у записник, Равік узяв кілька книжок і поклав їх стосиком на столик коло ліжка. Він купив ці книжки два дні тому, щоб читати в безсонні ночі. Книжки несподівано почали посідати в його житті все більше й більше місця. Всього вони не могли йому замінити, але досягали в його душі туди, куди вже ніщо більше не могло досягти. Равік згадав, що в перші роки на чужині не брав до рук жодної книжки. Все в них було бліде проти того, що з ним трапилося. А тепер книжки стали для нього немов оборонним валом і якщо навіть не захищали його, то принаймні на них можна було спертися. Жити вони не дуже допомагали, проте в цю добу, коли світ котився в непроглядну темряву, рятували від найгіршого розпачу. І цього було досить. Десь колись зродилися думки, які тепер зневажають і висміюють, але ті думки вже передумані, залишаться назавжди, і цього було досить.