Морозов помовчав.
— Знайди собі жінку, — нарешті сказав він.
— Що це мені дасть?
— Щось та дасть. Спати з жінкою завжди добре. Подзвони Джоан. Вона прийде.
Джоан. А й справді. Вона перед тим була в ресторані. Щось казала. Він забув, що саме.
— Я не росіянин, — сказав Равік. — Що ти ще мені порадиш? Тільки щось просте. Найпростіше.
— Господи боже! Не ускладнюй життя! Найпростіший спосіб звільнитися від кохання до жінки — час від часу спати з нею. Не давай волі уяві. Нащо драматизувати цілком природний акт?
— Так, — мовив Равік. — Нащо?
— То давай я подзвоню Джоан. Щось наверзу їй. Недарма ж я працюю швейцаром.
— Сиди. І так усе гаразд. Краще пиймо й дивімося на троянди. Такі білі бувають обличчя мертвих у місячному світлі, після кулеметного обстрілу з повітря. Я колись бачив у Іспанії. Робітник-металург Пабло Нонас сказав тоді, що небо вигадали фашисти. Він залишився з однією ногою. І був трохи сердитий на мене за те, що я не заспиртував йому відрізану ногу. Вважав, що так він уже на четвертину похований. Він не знав, що ту ногу вкрали собаки і зжерли…
XXV
До палати, де Равік перев'язував хворого, зайшов Вебер і викликав його в коридор.
— Телефонує Дюран. Просить, щоб ви негайно приїхали. Якийсь винятковий випадок і незвичайні обставини.
Равік глянув на Вебера.
— Тобто Дюран спартачив операцію і тепер хоче накинути її мені, так?
— Не думаю. Він наляканий. Мабуть, не знає, що робити.
Равік похитав головою. Вебер мовчав.
— А звідки він взагалі знає, що я повернувся? — спитав Равік.
Вебер здвигнув плечима.
— Не уявляю собі. Мабуть, від котроїсь із сестер.
— Чому він не покличе Біно? То дуже добрий хірург.
— Я й сам йому радив звернутися до Біно. А він сказав, що це особливо складний випадок. Із вашої царини.
— Дурниці. З кожної царини в Парижі є дуже добрі лікарі. Чому він не звернеться до Мартеля, одного з найкращих хірургів світу?
— Хіба ви самі не можете здогадатися, чому?
— Звичайно, можу. Не хоче соромитися перед колегою. Інша річ безпаспортний лікар-утікач. Він триматиме язика на припоні.
Вебер глянув на нього.
— То ви поїдете? Дорога кожна хвилина.
Равік розв'язав шворки халата.
— Звичайно, поїду, — сердито сказав він. — А що ж мені робити? Але тільки з однією умовою — що ви теж поїдете зі мною.
— Добре. Візьмемо мою машину.
Вони зійшли сходами вниз. Перед клінікою блищала на сонці Веберова машина.
— Я працюватиму лише у вашій присутності,— сказав Равік. — Бо хтозна, чи той тип не підкладе мені свиню.
— По-моєму, тепер йому не до того.
Машина рушила.
— Я ще й не таке бачив, — повів далі Равік. — У Берліні я був знайомий з одним молодим асистентом, який мав усе для того, щоб стати добрим хірургом. Якось його професор оперував п'яний, зробив неправильно розріз і, нічого не сказавши, звелів асистентові робити далі за нього операцію. Той нічого не помітив, а через півгодини професор зчинив бучу і все звернув на нього. Пацієнт помер під час операції, а молодий асистент другого дня. Наклав на себе руки. Професор же й далі оперував і пив.
На авеню Марсо вони зупинилися: вулицею Галілея проїздила колона вантажних машин. Крізь скло припікало сонце. Вебер натиснув кнопку на щитку, і дах машини поволі відсунувся назад. Він гордо позирнув на Равіка.
— Недавно поставив. Електричний пристрій. Чудово! Чого тільки люди не вигадають.
Крізь відкритий дах завівав вітерець. Равік кивнув головою.
— Так, чудово. Найновіший винахід — магнітні міни й торпеди. Вчора десь читав. Коли така торпеда пролетить повз ціль, то сама дугою повернеться назад і таки влучить. Ми дивовижно винахідлива раса.
Вебер повернув до нього рум'яне обличчя. На ньому сяяла добродушна усмішка.
— Ви знов про свою війну, Равіку! Від нас до неї далі, ніж до місяця. Всі ті балачки про війну — тільки спосіб політичного тиску, повірте мені!
Шкіра хворої мінилася блакитнявим перламутром. Обличчя було сіре, мов попіл. Над ним у сліпучому світлі операційної лампи палало буйне золотаве волосся. Те жовте полум'я навколо сірого, мов попіл, обличчя було таке неймовірно яскраве, що здавалося майже непристойним. Немов життя вже цілком згасло в цьому тілі, і тільки волосся ще жило, іскрилося життям і криком кричало, благаючи допомоги.
Молода жінка на операційному столі була дуже вродлива. Струнка, висока, з обличчям, яке не могла спотворити навіть густа тінь глибокої непритомності. Ця жінка була створена для розкошів і кохання.
Кровотеча була мала, аж занадто мала.
— Ви відкрили матку? — спитав Равік Дюрана.
— Так.
— І що?
Дюран не відповів. Равік підвів на нього очі. Дюран дивився на нього безтямним поглядом.
— Ну добре, — мовив Равік. — Сестер нам поки що не треба. Досить і нас, трьох лікарів.
Дюран кивнув головою. Сестри й асистент вийшли.
— І що? — знов спитав Равік.
— Ви ж самі бачите.
— Не бачу.
Равік бачив, що зробив Дюран, але хотів, щоб той сам признався у всьому в присутності Вебера. Так було надійніше.
— Третій місяць вагітності. Кровотечі. Довелося чистити. Ложкою. Мабуть, зачеплена внутрішня стінка.
— І що? — знов спитав Равік.
Він дивився просто у вічі Дюранові. В того на обличчі застиг вираз безсилої люті. Він мене зненавидить навіки, подумав Равік. Хоч би тому, що все це чує Вебер.
— Перфорація, — сказав Дюран.
— Ложкою?
— Звичайно, — не зразу відповів Дюран. — А чим же ще?
Кровотеча цілком припинилася. Равік мовчки оглядав хвору далі. Потім випростався і сказав:
— Ви пробили матку й не помітили цього. Далі втягли в отвір кільце кишки й не зрозуміли, що то. Мабуть, подумали, що то оболонка плоду. Почали її шкребти й пошкодили кишку. Так чи ні?
Лоб у Дюрана раптом геть спітнів. Борідка під маскою заворушилася, ніби він розжовував щось тверде.
— Може, й так.
— Скільки часу триває операція?
— До того, як ви прийшли, три чверті години.
— Внутрішня кровотеча. Пошкодження тонкої кишки. Гостра загроза сепсису. Кишку треба зашити. Матку вирізати. Негайно.
— Що? — спитав Дюран.
— Ви самі все добре розумієте, — мовив Равік.
У Дюрана забігали очі.
— Так, розумію. Але я вас запросив не для цього.
— Це все, що я можу вам сказати. Кличте своїх помічників і оперуйте далі. Я вам раджу поквапитись.