— Ні. Чому?
— Бо не знаєш напевне.
— Знаю.
Морозов нічого не сказав.
— Примари, — повів далі Равік. — Я гадав, що вже спекався їх.
— Їх ніколи не спекаєшся. В мене вони також були. А надто спочатку. Перші п'ять-шість років. Я ще чекаю на трьох у Росії. Їх було семеро. Чотирьох уже немає живих. Двох із них розстріляли свої ж. Я вже понад двадцять років чекаю. Від сімнадцятого року. Одному з тих трьох, що ще живі, тепер під сімдесят. Решті двом десь від сорока до п'ятдесяти. До цих я ще, думаю, доберусь. І поквитаюся з ними за свого батька.
Равік глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шістдесят років.
— Ти до них доберешся, — мовив він.
— Так. — Морозов розтулив і знов стулив свої великі кулаки. — На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п'ю. Може, ще довго доведеться чекати. А мені тоді треба бути дужим. Я не буду ні стріляти, ні різати.
— Я також.
Вони помовчали.
— Пограємо в шахи? — спитав Морозов.
— Так. Але я не бачу жодної вільної шахівниці.
— Он там професор скінчив. Він грав із Леві. І виграв, як завжди.
Равік пішов по шахівницю й шахи.
— Ви довго грали, професоре, — сказав він. — Від обіду до самого вечора.
Старий кивнув головою.
— Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи — це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. — Професор звів на Равіка запалені очі.— А зовнішній світ не вельми досконалий.
Його партнер Леві зненацька щось замурмотів. Тоді затих, злякано озирнувся й пішов за професором.
Вони зіграли дві партії. Потім Морозов підвівся.
— Треба йти, відчиняти двері перед вершками суспільства. А ти чому перестав до нас заглядати?
— Не знаю. Так складається.
— Завтра ввечері зайдеш?
— Завтра не можу. Йду на вечерю. До "Максима".
Морозов посміхнувся.
— Як на безпаспортного втікача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантніших ресторанах Парижа.
— Тільки в них і почуваєш себе в цілковитій безпеці, Борисе. Хто поводиться як утікач, той швидко попадається. Ти, власник нансенського паспорта, мав би сам це знати.
— Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з німецьким послом як його протеже?
— З Кет Гегстрем.
Морозов свиснув.
— З Кет Гегстрем? — перепитав він. — То вона повернулася?
— Приїздить завтра вранці. З Відня.
— Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потім у нас.
— Може, й не побачиш.
Морозов похитав головою.
— Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижі, її штаб-квартира в "Шехерезаді".
— Цього разу не те. Вона приїздить, щоб лягти в клініку. Найближчими днями її чекає операція.
— То вона неодмінно прийде. Ти нічого не розумієш у жінках. — Морозов примружив очі.— А може, ти не хочеш, щоб вона приходила?
— Чому б це я не хотів?
— Мені якраз спало на думку, що ти не навідуєшся до нас, відколи прислав до мене ту жінку. Джоан Маду. Здається мені, що це не просто так збіглося.
— Дурниці. Я навіть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось?
— Так. Спершу співала в хорі. А тепер має невеличкий сольний номер. Дві чи три пісеньки.
— Ну як, вона трохи звикла?
— Звичайно. А чому ж ні?
— Вона була в страшному розпачі, бідолаха.
— Що? — перепитав Морозов.
— Я сказав — бідолаха.
Морозов усміхнувся.
— Равіку, — мовив він батьківським тоном, і на його обличчі раптом відбилися степи, безмежні простори, луки, мудрість і весь досвід світу, — не верзи дурниць. Вона добре стерво.
— Що-що? — сшітав Ргвік.
— Стерво. Не повія, а стерво. Якби ти був росіянин, ти б зрозумів різницю.
Равік засміявся.
— Ну, то вона, мабуть, дуже змінилася. Бувай, Борисе! Хай бог благословить твої пильні очі.
VII
— Коли мені лягати в клініку, Равіку? — спитала Кет Гегстрем.
— Коли хочете. Завтра, післязавтра, коли завгодно. На день пізніше, на день раніше — не має значення.
Вона стояла перед ним, по-хлоп'ячому струнка, впевнена, вродлива і вже не дуже молода.
Равік два роки тому вирізав їй апендикс. То була його перша операція в Парижі. Кет Гегстрем виявилась добра на почин. Відтоді він весь час мав роботу, і поліція жодного разу не турбувала його. Для нього Кет була ніби талісман.
— Цього разу я боюся, — мовила вона. — Не знаю чому, але боюся.
— Нема чого. Це звичайна операція.
Кет підійшла до вікна й виглянула надвір, на подвір'я готелю "Ланкастер". Могутній крислатий каштан простяг свої старі руки до мокрого неба.
— Цей дощ, — сказала вона. — Я виїздила в дощ із Відня. Прокинулася в Цюріху — і знов дощ. І тут також. — Вона засунула завісу. — Не знаю, що зі мною діється. Мабуть, я старіюся.
— Завжди так здається, коли людина ще не стара.
— У мене мав би бути інший настрій. Два тижні тому я розлучилася. Треба було б радіти. А я якась стомлена. Все повторюється, Равіку. Чому?
— Ніщо не повторюється. Повторюємось ми, оце й усе.
Кет усміхнулася й сіла на канапу, що стояла біля декоративного каміна.
— Добре, що я вернулася. Відень став гнітючою казармою. Німці його розтоптали. І австрійці разом з ними. Австрійці також, Равіку. Мені здавалося, що австрійський нацист — це щось протиприродне. Але я сама їх бачила.
— Нема нічого дивного. Влада — найзаразливіша хвороба з усіх.
— Так, і вона найдужче спотворює людей. Тому я й розлучилася. Чарівний гульвіса, за якого я два роки тому вийшла заміж, раптом обернувся в горлатого штурмфюрера, що змушував старого професора Бернштейна мити вулицю, а сам стояв і сміявся. Бернштейна, який рік тому вилікував його від запалення нирок — нібито за те, що гонорар був надто високий. — Кет Гегстрем скривилася. — Гонорар, який заплатила я, а не він.
— От і радійте, що розв'язалися з ним.
— Він вимагав за розлучення двісті п'ятдесят тисяч шилінгів.
— Дешево, — сказав Равік. — Усе, що можна владнати з допомогою грошей, коштує дешево.
— Він нічого не дістав. — Кет Гегстрем підвела голову. В неї було вузьке обличчя, бездоганно окреслене, мов камея. — Я йому сказала, що я думаю про нього, про його партію та про їхнього фюрера, й запевнила, що відтепер говоритиму все це відверто. Він спробував налякати мене гестапо й концентраційним табором. Я його взяла на глузи. Сказала, що я поки що американка й перебуваю під захистом посольства. Зі мною нічого не станеться, а от йому, через те що я його дружина, все може бути. — Вона засміялася. — Про це він не подумав. І відтоді більше не ставав мені на перешкоді.