Тріумфальна арка

Сторінка 117 з 129

Еріх Марія Ремарк

Морозов кивнув головою. Тоді показав на небо, де над темними дахами яскрів червонястий Марс.

— Помітив. А он Марс, червоний, великий. Кажуть, він давно вже не стояв так близько до Землі, як цього року. — Равік засміявся. — Скоро ми прочитаємо в газетах, що десь народилась дитина з родимкою у формі меча, а десь ішов кривавий дощ. Для повного комплекту прикмет бракує ще тільки таємничої середньовічної комети.

— Он вона, — мовив Равік, показуючи на рухомі слова світляної газети над будинком редакції, що ненастанно наздоганяли одне одного, і на людей, що стояли внизу, задерши голови.

Якийсь час вони сиділи мовчки. До столика підійшов вуличний гармоніст і заграв "Голубку". Потім з'явилися торговці шовковими килимами, несучи на плечі свій крам. Між столиками сновигав хлопець, що продавав фісташки. Все було як завжди, поки не прибігли хлопчаки з новими газетами. їх миттю розхапали, і за кілька секунд тераса набула такого вигляду, ніби на неї сів рій великої, білої, безкровної мілі, що хижо опала свої жертви й ворушила крильцями.

— Он іде Джоан, — сказав Морозов.

— Де?

— Навпроти нас.

Джоан переходила навскіс вулицю, простуючи до зеленої відкритої машини, що стояла біля тротуару на Єлісейських полях. Вона не бачила Равіка. Досить молодий чоловік без капелюха, який супроводив її, обійшов машину й сів за кермо. Він спритно вивів машину з ряду. То був низький "делае".

— Гарна машина, — сказав Равік.

— Може, ти ще скажеш, що гарні шини, — пирхнув Морозов і сердито додав: — Непохитний, залізний Равік. Коректний європеєць. Аякже, гарна машина! Сказав би просто: підле стерво. Це б я зрозумів.

Равік усміхнувся.

— Однаково — стерво чи свята. Все залежить від того, як ми самі до цього ставимося. Хіба ти, мирний відвідувачу борделю з шістнадцятьма жінками, можеш зрозуміти це? Кохання — не гендляр, що хоче отримати прибуток з капіталу. А уяві досить кількох цвяхів, щоб розвісити на них свої шати. І байдуже, золоті вони, залізні чи навіть іржаві… Де воно зачепиться, там і застряне. Кожен кущ — терновий чи трояндовий — стане дивом із "Тисячі й одної ночі", коли на нього накинути покривало з місячного світла й перламутру.

Морозов ковтнув вина.

— Ти надто багато говориш, — сказав він. — А крім того, все це неправда.

— Я знаю. Але в цілковитій темряві навіть блудний вогник — світло, Борисе.

Від площі Етуаль непомітно надійшла срібними ногами прохолода. Равік приклав долоні до запітнілої чарки з вином. Шкіра відчула холод. У серці також був холод. Його приніс глибокий подих ночі, а разом із холодом Равік раптом відчув глибоку байдужість до своєї долі. До своєї долі й до свого майбутнього. Чи не був він уже колись у такому стані? Так, був, пригадав він, в Антібі. Коли переконався, що Джоан покине його. То була байдужість, що перейшла в спокій. І тепер він так само спокійно вирішив не тікати. Ніколи більше не тікати. Це було пов'язане одне з одним. Він спізнав і помсту, і кохання. З нього досить. Це не все, але більшого й не можна вимагати від життя. Він убив Гааке й не поїхав з Парижа. І не поїде. Це зв'язане одне з одним. У чомусь тобі пощастить, а від чогось, треба відмовитися. Це не означало, що він опустив руки. Просто спокійно вирішив так всупереч будь-якій логіці. Його вагання перейшло в рівновагу. Щось стало на своє місце. Треба почекати, зосередитись, оглянутись навколо. То була якась майже містична віра в щастя. Поки буде маленький перепочинок, треба зібратися на силі. Ніщо більше не мало для нього значення. Всі річки зупинилися. Вночі утворилось озеро, що дедалі збільшувалось, і ранок покаже, в який бік із нього потече вода.

— Мені пора йти, — сказав Морозов, глянувши на годинник.

— Іди, Борисе. А я ще трохи посиджу.

— Хочеш натішитись останніми вечорами перед кінцем світу, га?

— Саме так. Усе це ніколи більше не повториться.

— Хіба це погано?

— Ні. Ми також більше не повторимось. Учорашній день минув, і ніякі сльози, ніякі благання не повернуть його назад.

— Ти надто багато говориш. — Морозов підвівся. — Дякуй долі, що ти живеш наприкінці доби. Погана була доба.

— Зате наша. А ти надто мало говориш, Борисе.

Морозов уже стоячи допив свою чарку. Він поставив її на столик так обережно, ніби вона могла вибухнути, й витер бороду. Він був у звичайному костюмі, великий, огрядний.

— Не думай, що я не розумію, чому ти не хочеш тікати, — спроквола сказав він. — Дуже добре розумію, костоправе-фаталісте.

Равік повернувся до готелю зарані. У вестибюлі він побачив якогось худенького хлопця, що самотою сидів на канапі. Коли він зайшов, хлопець якось дивно махнув обома руками і схопився з місця. Равік помітив, що в нього тільки одна нога. З другої холоші штанів визирала брудна розсохла дерев'янка.

— Докторе… Докторе…

Равік придивився пильніше. У тьмяному світлі вестибюля він розглядів хлоп'яче обличчя, на якому від вуха до вуха світилася радісна усмішка.

— Жанно? — вражено мовив він. — Ну певне, Жанно!

— Впізнали! Таки я! Чекаю на вас цілий вечір. Аж сьогодні після обіду нарешті роздобув вашу адресу. Уже кілька разів пробував випитати її в тієї старої відьми з клініки. У старшої сестри. Але вона все торочила, що вас немає в Парижі.

— Мене й справді якийсь час не було.

— А сьогодні вона врешті сказала, що ви живете тут. І я відразу прийшов.

Жанно сяяв.

— Щось погане з ногою? — спитав Равік.

— Ні! — Жанно поплескав дерев'янку, наче вірного собаку. — Нема нічогісінько. Хай би й довіку так було.

Равік глянув на дерев'янку.

— Бачу, ти домігся свого. Як ти владнав справу зі страховою компанією?

— Непогано. Вона оплатила мені механічний протез. А я в крамниці взяв замість нього гроші, втративши п'ятнадцять відсотків. Те, що я й хотів.

— А як твоя молочарня?

— Отож тому я й прийшов. Ми відкрили крамничку молочних продуктів. Маленьку, але й так добре. Мати продає. Я закуповую товар і проваджу рахунки. Знайшов добрих постачальників. Просто в селі.

Жанно пошкутильгав до витертої канапи і приніс брунатний пакунок, старанно перев'язаний шнурочком.

— Нате, докторе. Це я вам приніс! Нічого особливого, але все з нашої крамнички — хліб, масло, сир, яйця. Якщо вам не захочеться виходити, то можна непогано повечеряти і вдома, правда?