Вона була здорова, спокійна, впевнена. Вона все обміркувала. Що то за кав'ярня без чоловіка.
— Хоч не переводь зразу на нього гроші,— сказав Равік. — Почекай, побачиш, як у вас складеться життя.
Роланда знов засміялася.
— Я знаю, як воно складеться. Ми розважні люди, потрібні одне одному, щоб провадити наше діло. Чоловік — не чоловік, якщо всі гроші в руках у жінки. Мені не потрібен якийсь скиглій. Я хочу поважати свого чоловіка. А як я його поважатиму, коли він на кожну дрібницю проситиме в мене грошей? Невже ти цього не розумієш?
— Розумію, — сказав Равік, хоч насправді не розумів її.
— Ну й добре, — задоволено кивнула головою Роланда. — Вип'єш чогось?
— Ні. Мені треба йти. Я проходив повз вас і заглянув просто так. У мене вранці робота.
Вона глянула на нього.
— Ти цілком тверезий. Може, хочеш дівчину?
— Ні.
Легеньким помахом руки Роланда наказала двом дівчатам підійти до гостя, що сидячи заснув на канапі. Решта не мали що робити. Кілька з них ще сиділи на м'яких дзигликах, поставлених у два ряди посеред зали. А решта каталися на слизькому паркеті в коридорі, як діти взимку на ковзанці. Одна присідала навпочіпки, а дві бігли підскоком і тягли її за собою довгим коридором. Маяли коси, здригалися груди, біліли плечі, здіймалися вгору коротенькі шовкові спіднички. Дівчата верещали з задоволення. "Озіріс" раптом обернувся в ідилічну сцену райської невинності.
— Нічого не вдієш, літо, — мовила Роланда. — Доводиться вранці давати їм трохи волі.— Вона обернулася до Равіка. — У четвер мій прощальний вечір. Мадам влаштовує бенкет на мою честь. Ти прийдеш?
— У четвер?
— Так.
У четвер, подумав Равік. За сім днів. Сім днів, наче сім років. У четвер… Тоді вже давно буде по всьому. В четвер… Хто може задумувати щось за такий довгий час?
— Звичайно, прийду, — відповів він. — А де він буде?
— Тут. О шостій годині.
— Добре. Я прийду. На добраніч, Роландо.
— На добраніч, Равіку.
Це сталося, коли він уводив стягувач. Раптом його ніби залила гаряча, навальна хвиля. Він на мить затримався. Відкрита червона рана, легенька пара, що здіймалася з теплих вологих серветок, на яких лежали відсунуті вгору кишки, кров, що проступала з дрібніших судин навколо жил, затиснутих клемами… У яскравому світлі ламп він раптом побачив Ежені, що запитально дивилася на нього, побачив кожну пору й кожен волосок на великому Веберовому обличчі… За мить він опанував себе і знов спокійно взявся до роботи.
Він почав зашивати рану. Руки орудували машинально. Рана поступово закривалася. Він відчув, як із ямок під пахвами по руках і по тілу в нього тече піт.
— Ви б не докінчили за мене шов? — спитав він Вебера.
— Добре. Щось сталося?
— Ні. Просто парко. Я сьогодні не виспався.
Вебер перехопив погляд Ежені.
— Буває, Ежені,— сказав він. — Навіть із праведниками.
На мить операційна захиталася в нього перед очима.
Страшна втома. Вебер зашивав далі. Равік машинально допомагав йому. Язик у нього спух. Піднебіння стало як ватяне. Він дихав дуже повільно. Мак, подумав наче хтось чужий у ньому. Мак у Фландрії. Розпанаханий червоний живіт. Червона розквітла квітка маку, безсоромна таємниця життя — під самою рукою з ножем. Судома, що пробігла від плечей до пальців, магнітний контакт. Це смерть десь здалеку давала йому знак. Я не повинен більше оперувати, поки все те не скінчиться, подумав він.
Вебер змастив йодом закінчений шов.
— Усе.
Ежені пересунула оперованого на візок і тихо викотила з кімнати.
— Дати вам сигарету? — спитав Вебер,
— Ні. Мені треба йти. Є справи. Я вам більше не потрібен?
— Ні.— Вебер вражено подивився на нього. — Чого ви так поспішаєте? Випийте вермуту з содовою водою або чогось прохолодного.
— Не можу. Мені справді треба йти! Я не думав, що вже так пізно. До побачення, Вебере.
Він швидко вийшов. Таксі, подумав він надворі. Якнайшвидше спіймати таксі. Побачивши якийсь "сітроен", він зупинив його.
— До готелю "Принц Уельський"! Швидко!
Треба сказати Веберові, хай кілька днів обходиться без мене, подумав Равік. Це не робота. Я шаленію, коли раптом під час операції подумаю, що саме тепер може зателефонувати Гааке.
Равік розрахувався з водієм і зайшов до вестибюля. Йому здавалося, що ліфт ніколи не прийде. Піднявшись врешті на свій поверх, він перейшов широкий коридор і квапливо відімкнув номер. Швидше до телефону. Він підняв трубку так, ніби то була важка гиря.
— Говорить фон Горн. До мене ніхто не дзвонив?
— Хвилиночку, пане.
Равік почекав. Знов почувся голос телефоністки.
— Ні. Не дзвонив ніхто.
— Дякую.
Морозов прийшов надвечір.
— Ти обідав? — спитав він.
— Ні. Чекав на тебе. Ми можемо попоїсти разом тут.
— Не вигадуй. Це впаде в око. У Парижі ніхто не обідає в номері. Хіба що хтось хворий. Іди попоїж. А я побуду тут. У цей час ніхто не подзвонить. Всі обідають. Священний звичай. А часом би він усе-таки подзвонив, я назвуся твоїм служником, візьму в нього номер телефону і скажу, що ти повернешся за півгодини.
Равік завагався.
— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Я повернуся за двадцять хвилин.
— Не поспішай. Ти й так довго чекав. Тепер тобі не можна нервуватися. Ти підеш до "Фуке"?
— Так.
— Замов собі "вувре" врожаю тридцять сьомого року. Я саме звідти. Чудове вино.
— Добре.
Равік спустився ліфтом донизу, швидко перетнув вулицю і пройшов терасу ресторану. Тоді покрутився по залі. Гааке ніде не було. Равік сів за вільний столик з боку авеню Георга П'ятого й замовив яловичу печеню, салат, козячий сир і карафку "вувре".
Обідаючи, він стежив за собою. Присилував себе розкуштувати вино. Воно було не міцне й ледь іскристе. Він їв поволі, озирався навколо, зводив очі на небо, що блакитним шовковим прапором повисло над Тріумфальною аркою. Тоді замовив ще одну карафку вина й відчув його терпкуватий смак. Поволі викурив сигарету. Він не хотів поспішати, тому ще трохи посидів, роздивляючись на перехожих. Потім устав, перетнув вулицю й пішов назад до готелю "Принц Уельський". За цей час він про все забув.
— Ну, яке "вувре"? — спитав Морозов.
— Добре.
Морозов витяг кишенькові шахи.
— Зіграємо партію?
— Давай.
Вони розставили фігури, повтикавши їх у дірочки на шахівниці. Морозов сів у крісло, а Равік на канапу.