"Шановний пане! — виводив він.— Я пишу Вам ці рядки, бо інакше не можу, бо те, що я маю Вам сказати, переповнює мене, мучить, змушує моє серце тремтіти, слова ринуть на мене таким навальним потоком, що я б задихнувся від них, якби не вилив їх Вам у цьому листі..."
Правду казати, "навальний потік" анітрохи не відповідав дійсності, і бог його святий знає, які марнославні міркування спонукали пана Шпінеля вдатись до цього образу. Слова начебто аж ніяк не ринули на нього потоком; для професійного письменника він писав страшенно повільно, і, глянувши на нього, можна було подумати, що письменник — це людина, якій писати важче, ніж іншим смертним.
Втупивши очі в порожнечу перед собою, він з чверть години крутив двома пальцями одну з тих химерних волосинок, що росли в нього на щоці, і в листі його не додалося жодного рядка, потім написав кілька вишуканих слів і знов застряг. З іншого боку треба визнати, що лист, який нарешті вийшов-таки з-під його пера, справляв враження написаного легко й жваво, хоч зміст його був дивний, сумнівний і часом навіть незрозумілий.
"Я відчуваю пекучу потребу,— писав він далі,— примусити й Вас побачити те, що бачу я, що осі, уже кілька тижнів стоїть перед моїми очима незгасним видивом, побачити моїми очима і в тому освітленні, яким його бачу своїм внутрішнім зором я. Я звик скорятися силі, яка велить мені незабутніми, полум'яними, правильно поставленими на своє місце словами виливати світові свої переживання. Тому вислухайте мене.
Я хочу тільки сказати, що було і що є, тільки розповісти коротеньку історію, невимовно обурливу історію, розповісти без коментарів, звинувачень і скарг, лише своїми словами. Це історія Габріели Екгоф, шановний пане, історія жінки, яку Ви називаєте своєю... То знайте ж: Ви були її чоловіком, та тільки завдяки мені, завдяки моєму слову, вона стане у Вашому житті подією.
Чи Ви пам'ятаєте садок, шановний пане, старий, занедбаний садок за сірим патриціанським будинком? У розколинах давнього муру, що оточував ті сонні хащі, поріс мох. Чи пам'ятаєте Ви водограй посеред садка? Над старим басейном схилились лілові лілеї, і білий струмінь води з таємничим плюскотом спадав на потріскане каміння. Кінчався літній день.
Семеро дівчат сиділи навколо водограю, але в коси сьомої, першої і єдиної, призахідне сонце, здавалося, потай вплело мерехтливий знак неземної величі. Її очі були мов лякливі мрії, проте чисті уста її усміхалися...
Дівчата співали... Їхні вузенькі обличчя звернені були до верхівки струменя, де він, стомлений, благородним вигином завертав донизу, і їхні тихі дзвінкі голоси бриніли в лад його вишуканому танкові. Може, дівчата співали, обхопивши коліна тендітними руками...
Чи Ви пам'ятаєте цю картину, шановний пане? Чи Ви бачили її? Ні, не бачили. Не ті у Вас були очі, не ті вуха, щоб сприйняти чистий чар їхньої мелодії. Чи бачили Ви цю картину? Вам треба було затамувати віддих, приглушити стукіт свого серця. Треба було піти звідти, піти в життя, в своє життя, і до кінця своїх днів, як недоторкані, дорогі святощі, берегти в душі те, що Ви побачили. А що зробили Ви?
Ця картина була кінцем, шановний пане; нащо ж Ви прийшли і зруйнували її, щоб продовжити в банальності і в огидних муках? То був зворушливий, мирний апофеоз, забарвлений вечірнім світлом занепаду, розпаду і згасання. Давній рід, надто вже стомлений і надто благородний, щоб жити і діяти, доходить кінця свого шляху, і останнє, чим він виявляє себе,— це звуки музики, кілька тактів на скрипці, сповнених мудрого смутку приречених... Чи Ви бачили очі, на які від тих звуків набігали сльози? Може, душі шести її товаришок належали життю; але душа їхньої посестри-володарки належала красі і смерті.
Ви бачили її, ту красу смерті, дивились на неї і, дивлячись, жадали її. Її зворушлива святість не викликала у Вашому серці ані сліду побожної пошани чи страху. Для Вас мало було дивитися на неї, Вам треба було оволодіти нею, скористатись нею, споганити її... Яку ж чудесну здобич Ви собі вибрали! Ви гурман, шановний добродію, плебей-гурман, мужлай зі смаком.
Прошу Вас мати на увазі, що я зовсім не хочу образити Вас. Те, що я кажу,— не лайка, а формула, проста психологічна формула для визначення Вашої простої, з літературного погляду зовсім не цікавої особистості, і коли я виповідаю її, то тільки з бажання хоч трохи пояснити Вам Ваші вчинки і Вашу сутність; такий уже мій неминучий обов'язок у цьому світі — називати речі своїми іменами, змушувати їх говорити, пояснювати неусвідомлене. Світ повен тих, кого я зву "неусвідомленими типами", і я їх не зношу, всіх цих неусвідомлених типів! Я не зношу все це тупе, темне, не-усвідомлене життя-буття, мене дратує цей світ наївності навколо мене! Мене мучить непереборна потреба скільки стане сили моєї пояснювати, висловлювати, доводити до свідомості все те буття, що мене оточує, і мені байдуже, чи я цим допоможу комусь, чи стану йому на перешкоді, чи принесу втіху й полегшення, чи завдам болю.
Ви, шановний пане, як я вже сказав,— плебей-гурман, мужлай зі смаком, людина грубої конституції, що стоїть на дуже низькому ступені розвитку. Багатство і сидячий спосіб життя довели Вашу нервову систему до такого раптового, неприродного, варварського розкладу, що у Вас виникла потреба в якихось хтиво вишуканих насолодах. Дуже можливо, що, надумавши заволодіти Габріелою Екгоф, Ви мимоволі плямкнули, немов побачили чудовий суп або якусь рідкісну страву...
Справді, Ви спрямовуєте її мрійливу волю на манівці, виводите її з зарослого садка життя в бридкий світ, дасте їй своє простацьке прізвище, перетворюєте її в дружину, в господиню, робите її матір'ю. Ви принижуєте стомлену, несміливу, квітучу в своїй високій непридатності красу смерті, змушуючи її служити банальним будням і тому тупому, незграбному, нікчемному ідолові, якого звуть природою. І у Вашій мужицькій свідомості немає ніякісінького уявлення про те, яку Ви робите підлість.
Ще раз: що ж відбувається? Та, в якої очі, мов лякливі мрії, народжує Вам сина; вона віддає істоті, яка має продовжити нице існування свого батька, всю свою кров, останню свою життєву снагу і помирає. Вона помирає, шановний пане! Коли вона в останні свої хвилини звільнилась від банальності, все-таки піднялась з глибин свого приниження, щоб у гордому блаженстві прийняти смертельний поцілунок краси, то про це подбав я. Ви тим часом дбали про інше — розважалися з служницями в темних коридорах.