Ворог, каете? З куркулями, каете? По вуха в болоті?.. Ай-яй-яй! Хто б міг подумати!..
Хоча, якщо розібратись, то воно до того і йшлося. Отой Гінзбург... А потім — Марта... Та й Приходько... Не Іван, а Микола...
То, каете, дали аж три роки?.. Видать, заробив, даром у нас не дають... Отак воно: стрічаєшся, розмовляєш з людиною, навіть у гості запрошуєш, а воно тобі на!.. Які тільки люди на світі! Нема того, щоб попередити: так, мовляв, і так, не підходь, бо я грузну в болото. Ще й тебе, гляди, потягну за собою...
Ганжа, знацця...
От і водися після цього з людьми! От і спробуй їх розкусити!
За те, що не "розкусили", поплатилися й товаришка Ольга та Твердохліб. Прямо із суду пішли на чергове засідання бюро райкому: розглядалося питання про стан колективізації по району, зокрема в Тарасівці. Гостро, з усією принциповою прямотою розглядалося. І вимальовувалась прямо-таки ганебна картина процент колективізації неприпустимо низький, сільради засмічені класово-ворожим елементом, куркуль чинить шалений опір політиці партії на селі.
Хтось спробував заїкнутися, що де ж, мовляв, куркулі, їх же повиселяли за межі області ще минулого року. Але Іван Іванович, який вів бюро, рішуче засудив оту спробу затушкувати класову боротьбу на селі:
— Куркулі у нас є! Є куркулі!
І твердою долонею придавив аркуш паперу, що лежав на столі.
— Товаришу Твердохліб, скільки глитаїв було розкуркулено у вашому селі?
— Два! — школярем зірвався на ноги Володька.
— А скільки дворів у Тарасівці?
— Більше трьохсот.
— От бачите, товариші, на більше, ніж триста дворів знайшлося всього два куркулі. І ви думаєте, що я оцій казочці повірю? Де була пильність комуністів Тарасівки?
Мовчать. Хилять голови під нещадно світлим поглядом першого.
Тільки товариш Путько не схилив голови. Сів край столу, поруч з товаришем Сусловим, щоб не змішатися, видать, з "остальною масою". І коли Іван Іванович запитав гнівно: "Де?", коли придушив отой папір долонею, Митрофан Онисимович і собі поклав долоню на стіл, обвів присутніх осудливим поглядом, наче теж запитував: "Де?"
"Де була у вас класова пильність, що проморгали стільки куркулів? А якщо не було, то чому не прийшли позичити в мене? До Гінзбурга лізли, в рот йому заглядали? От і їжте тепер, що заробили, а мене, Митрофана Онисимовича, до себе не приплутуйте!"
— Товаришу Суслов, я думаю, що треба примєрно наказати комуністів Тарасівни. Щоб другим не було повадно.
Підняв перший руку — і очима не скліпнув, коли Ольга розгнівано вигукнула:
— А ви де були?
"Хе, де були! Де були, там нас уже не шукай! При столі ми зараз, щитай, у президії! А раз так, то не ти нас, а ми із тебе спитаємо! Раз так, то одержуй за притуплення класової пильності сувору догану та й носи її на здоров’я!"
Ич яка: "Де були!"
Твердохлібові ж — лише зауваження. Зважили на молодість, на невеликий партстаж, на те, що усвідомив і виступив у суді як належалось.
Прокурор на бюро навіть похвалив: побільше б отаких комуністів!
І виходило, що не так покарали Володю, як заохотили на тому бюро. А коли після засідання Іван Іванович залишив його із товаришкою Ольгою для розмови, коли, прощаючись, потиснув їм руки:
— Дивіться ж, товариші, не підведіть!
А Володі сказав:
— Будемо рекомендувати вас, товаришу Твердохліб, головою колгоспу. Справитесь?
То Володя аж задихнувся од щастя.
"Справлюся, товаришу, справлюсь! На смерть піду, на муки — не одступлюся од партійної лінії!"
І то не біда, що колгоспу, на голову якого посватали Володьку, ще і в колисці немає, що майже усі дядьки Тарасівки сплять і бачать своє поле, свою худобу, своє господарство — своє, а не усуспільнене. То не біда, Володькь й на мить не сумнівається, що примусить їх снити іншими снами, виб’є з їх упертющих голів шкідливі оті сновидіння.
Буде колгосп, товаришу Суслов! Буде і план: на всі сто відсотків!
Збуджений, вийшов Володька з райкому. Вуха — ліхтарі, щоки горять, губи складаються в усміх. І було б зовсім добре, коли б не спогад про дядька Василя, коли б не товаришка Ольга: похмура, змучена, із посірілим обличчям.
Підійшов до санчат, запросив товаришку Ольгу сідати, спробував утішити:
— Може, їх ще й випустять...
Ольга одвернулась, промовчала.
Виїхали в поле, на второвану зимову дорогу. Навколо — сніги та сніги: засипали межі, злили докупи поля, так що й не розібрати, де моє, а де чуже. Об’єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край, засіяла снігом. Та Володька вже бачить не сніг, а густі пшениці, не гайвороння, а щасливих людей, які вийшли гуртом на колгоспні лани, і найсолодшою для його партійного серця музикою гудуть трактори, пихкотять локомобілі, виспівують молотарки, і сиплеться добірне зерно в колгоспні засіки.
А потім — червоні валки, що везуть хліб державі. Перші на весь район, і він, Твердохліб, на чолі тих валок...
Ех, туди його за ногу!..
А Тарасівкою — дзвоном на сполох: рятуйся, хто може,— їде біда!
Хто її пустив, оту чутку? Хто перший бемкнув — не доконаєшся, хоч перетруси все село.
Тільки чорніє коло сільради, як наплеск отого наполоханого дзвону, як затверділий шматок шумовиння, що лишила по собі хвиля людського поголосу, згорблена постать бабусі. Сиділа досі на печі, забута і людьми, й богом, а тепер винесло аж під сільраду: плаче гірко й невтішно, заливається холодними старечими сльозами.
— Чого, бабо, плачете?
— Та де ж мені, сину, не плакати, коли кажуть: усіх будуть різати!.. Коли б різали отих, головніших, а то усіх покотом різатимуть...
— Ідіть, бабо, додому, та годі вам плакати. Не бійтесь, ніхто вас, отаку стару, не зачепить.
— Та хіба ж вони розбиратимуть, хто старий, хто малий? Отак покотом і різатимуть.
— Та хто, бабо, різатиме?
— Звідки ж мені, сину, те знати?.. Та хоть би ж дітей не різали!..
— Бачили? — звернувся до товаришки Ольги Володька.— Ми й приїхать не вспіли, а куркуль уже діє! Видать, таки мало тоді розкуркулили!
З сільради вийшов дід Хлипавка: у кожусі, у валянках, у шапці, що лишилася від покійного чоловіка баби Наталки. Розпрягаючи жеребця, повідомив:
— А тутечки балачок-розговорів!